Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Тож загалом кожен знав, на що йшов, і був готовий. Звідси у підрозділі виникає братерство: доки живеш ти, живу я.

Чому мені потім стало гірко? Я вважаю, що людину, навіть якщо вона просто зайшла в аеропорт, як мінімум треба нагороджувати «За мужність». Ти розумієш, що ти йдеш у повне оточення, відходу немає, а тобі залишається єдине — тримати і помирати.

«Бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування»

— Я знаходився на четвертому посту — ми тримали прохід між старим і новим терміналом, прикривав пост «Ромео». Там у нас стояло три ДШК. Ми їх привезли, але не запускали в роботу, бо сепари нічого про них не знали: ми їх берегли на крайній випадок. Довгий час обходилися стріляниною з автоматів та кулеметів Калашникова. Під час серйозних атак нас прикривали мінометники, бо ми самі б їх не витримали.

Коли перед Новим роком я вийшов з аеропорту у відпустку, сказав комбату, що ми весь час чуємо розриви в підвалах. На той час там уже було наставлено багато розтяжок і мін. Найцікавіше — бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування. А їх усе продовжували ставити. Ми боялися лізти в той підвал, бо не знали, чи на своїй, чи на сепарській міні можемо підірватися.

Командири… Наш Кузьміних був в аеропорту при мені два або максимум три рази. Заїхав — швидко заскочив і поїхав. А коли він потрапив до аеропорту вдруге, його взяли в полон. Якщо оте командування не може скоригувати вогонь та не вилазить зі штабу…

Наш колишній комбат нам казав: «Те, що тут когось призначили ротними або взводними, — фігня. Коли ввійдете в бій, серед вас з’являться лідери, які візьмуть на себе відповідальність за певні рішення, — вони і стануть вашими командирами».

«Зв’язку не було, а “Правий сектор” не знав, що наш батальйон заходить»

— Зв’язок узагалі не був налагоджений. Ми налагодили зв’язок лише по телефону з «Правим сектором» та «Українським легіоном» тільки через певний час після того, як зайшли.

Я це можу виправдати тим, що армія розвалена, ми це розуміли. У нас були свої кулібіни, які налаштовували наші рації на «стрибку» хвилю (у нас є 80 рацій, які «стрибають» однаково, і сепари не можуть їх запеленгувати). Та ми ж не могли завезти їх «правосекам» або ще комусь. До того ж нас довго секретили — наш батальйон готували як подарунок Путіну чи що, тому до нас майже не приїздили волонтери і не могли нас забезпечити раціями.

Тож коли ми заходили в Піски (це база підходу — там ми чекали можливості проскочити в термінали), то потрапили під обстріл. Ми «посипались» з броні й почали вести бій. Потім нам кричать: «Зупиніться». Виявилося, що ми почали рубатися з «Правим сектором», бо вони не знали, що 90-й батальйон заходить в аеропорт, і відкрили вогонь.

«Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я»

— Міни ставили, щоб прикрити слабке місце, а після бою деякі просто про це забували. Якось під час бою я по рації кажу: пришліть «їжаків» (мінерів) на пост, у секторі слабина, нехай поставлять там розтяжки. «Їжаки» поставили, але почався бій — і вони побігли в інше місце. Бій пройшов, але не зрозуміло, чи підірвалися ті розтяжки, чи ні — для цього треба виходити туди і дивитися. А «їжаків» було небагато, на всі пости не встигали, і це виглядало так: прибігли, заскочили, поставили і втекли.

Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я. По мені стріляють з 20 м з РПГ, а я нічого не можу зробити у відповідь. Ми мали лише наказ не стріляти, а вони ж це розуміли — і підходили впритул.

Спершу ми терпіли, а потім уже іншого виходу не було, як відстрілюватися. Бачу ціль — стріляю на ураження, щоб ніхто не міг побігти й сказати ОБСЄ, що «вони по нас стріляють».

Ми взяли з собою їжу і боєприпаси на п’ять днів, як і належить десантникам, а пробули в аеропорту 18. А ще ж зайшли — і одразу поділилися їжею з тими, хто там був. Тож уже на третій-четвертий день не залишилося нічого. Довелося нишпорити по смітниках.

«Якщо ви продовж доби не прийдете, нам кінець»

— У нас не було жодного загиблого, бо спочатку зайшла перша рота. Наша ж друга рота її змінила. Я заходив 5 грудня — тоді перша рота пішла у відпустку, а ми тримали оборону. Ми також після цього поїхали на новорічні свята у відпустку.

Повернувся 11 січня, а вже 15-го був перший великий підрив — валили стіну. У той час там іще була наша перша рота.

Вони подзвонили і сказали: «Хлопці, нас впритул розстрілюють з танків. Уже чотири пости з 60 м розстріляли. Якщо ви продовж доби не прийдете — нам кінець».