Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Сапер Віталій «Борода» мінує підступи до посту. Фото: Руслан Боровик

Коли підрозділи 79-ї й 95-ї бригад поїхали і залишився тільки наш батальйон разом із 93-ю бригадою і 74-м розвідувальним батальйоном, офіцером був командир, який мене знав, — тож і мені вже було простіше. Але вже не було таких моментів, які хотілося знімати. Це зараз мене знають і до мене звикли, а на початку, коли бачили камеру такого розміру, — ставилися з острахом.

Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів. Навіть коли було затишшя, міг би більше фотографувати людей. Але й люди тоді були стомлені, цілодобово не спали... Не завжди про фотографію думалося. Іноді хочеться зробити знімок, а іноді думаєш — та ну його.

«Іноді доводилося сильно ризикувати, щоб зробити кадр»

— Іноді доводилось сильно ризикувати, щоб зробити кадр. На фото видно, що на металевих частинках прорізів вікон купа дірок, бо все летіло в нашу сторону. І щоб зробити фото, мені треба було просунути оптику всередину. Об’єктив блікує — а ми знали, що навпроти позиції двох снайперів з крупнокаліберною гвинтівкою. Але я висунувся, оглянувся, присів, подивився в об’єктив — не сподобався кадр. Потім пішов в іншу сторону. І так декілька разів.

Перед позиціями ворожих снайперів, вигляд на укріпрайон бойовиків (церква і монастир). Фото: Руслан Боровик

А після того, як зробив фото заходу сонця з боку Донецька, одразу почув дзенькіт куль, які відбивалися від стінок. Це було між першим і другим поверхом нового термінала, який добре прострілювався.

Тим не менш не завжди хотілося ризикувати, бо два рази пощастило, а третього разу може й не бути.

«Після другого вибуху мало хто залишився цілим»

— Бойовики вісім місяців намагалися взяти аеропорт штурмом. Коли вони зрозуміли, що в них це не вийде і вони несуть великі втрати, то вирішили його просто знищити, зрівняти із землею. Вони били з танків у ту ж диспетчерську вежу, у ті ж термінали… Але хлопці трималися до кінця, навіть після першого вибуху в них іще були боєприпаси і зброя, яка залишилася під завалами. Але після другого мало хто залишився цілим, щоб обороняти термінал.

Захід сонця в Донецькому аеропорту з боку Донецька. Фото: Руслан Боровик

Зараз ми відступили за аеропорт, ми бачимо його з наших позицій. У цілому, ми тримаємо ту ж територію, що й під час аеропорту, хіба що на декілька сотень метрів поодаль. Зараз сепаратисти зайняли руїни аеропорту, але тепер ми їх там довбаємо. Тому, можливо, стратегічного значення аеропорт не мав. То був скоріше принцип.

Бойовикам муляло те, що ми знаходимось поруч із Донецьком. Хоча літак вони все одно там посадити б не змогли, навіть якщо й мали би його, — злітна розбита і прострілюється нами.

Андрій «Сєвєр» у новому терміналі ДАП. Фото: Руслан Боровик

«Ігор допомагав пораненим до кінця, а потім його вбив “Моторола”»

— Мої товариші Андрій «Сєвєр» і Ігор Брановицький, коли підірвали аеропорт, допомагали пораненим. Андрій з простріляною ногою тягнув бійця з 80-ї бригади, а Ігор допомагав їм відійти з термінала до злітної смуги. Але далі він не пішов, хоча міг би, бо сам не був поранений. Він повернувся назад і діставав поранених з-під завалів, надавав їм першу допомогу. Усі дуже хотіли пити, але води нормальної, звичайно, не було. Ігор тоді ходив і довбав лід, щоб змочувати бійцям губи талою водою. Вони трималися до кінця, доки було чим відстрілюватися, доки було кому і чим воювати.

Хлопці в госпіталі мені розповідали, що вночі, перед тим як їх взяли в полон, помирало по п’ять чоловік — від втрати крові, від поранень, від переохолодження. Мого товариша Женю Яцину могли б урятувати, якби до них пробилася допомога. Він помер від переохолодження. У нього були перебиті ноги, з такими пораненнями можна було б врятувати, але...

Тож, коли Ігор повернувся, він також тримав оборону з тими, хто міг це зробити. Вони відстрілювалися й допомагали пораненим доти, доки їх не взяли в полон.

Ігор Брановицький після першої ротації в аеропорту. Загинув

Ігор був кулеметником, але на той момент він віддав кулемет товаришу, бо сам діставав бійців з-під завалів. Коли в полоні сепари запитали: «Хто стріляв?», хто з них був кулеметником, Ігор сказав, що він. За це його довго й страшно били. Як я дізнався від його мами, вони ще хотіли його поставити на коліна, але він не ставав. Вони стріляли травматичною зброєю йому по ногах. Коли віддали його тіло, у колінах були резинові кулі. Його катували, побили майже до смерті, а потім «Моторола» підійшов і зробив два постріли йому в голову.

Знаєте, що я вам скажу? Ігор знав, на що йде, розумів, що йому загрожує і чим це може закінчитися. Він знав, що як мінімум буде полон, знущання, а максимум — загибель, але не покинув поранених товаришів. Це, я вважаю, і є найвища людяність, героїзм і патріотизм.

Досі, на жаль, іще не всіх наших хлопців повернули з полону. Багато зниклих безвісти. У тому числі з нашого батальйону та з 93-ї, 80-ї бригад, які там були останні.

«Ми бачили у бінокль розп’яті тіла наших хлопців», — кіборг «Дім-Дім»

Боєць 90-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї аеромобільної бригади з позивним «Дім-Дім» розповідає про те, як у кросівках пішов захищати Україну, як разом із побратимами долав страх, як забирав тіла з поля бою, як сепаратисти-бойовики знущалися навіть над загиблими та навіщо було тримати Донецький аеропорт:

— До війська я потрапив після перепідготовки. Тоді ще ніхто не думав, що це підготовка до справжньої війни. Крим уже був окупований, і всі орієнтувалися саме на проведення визвольних дій на півострові, аж ніяк не боїв на Донбасі.