Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Чому здали взагалі аеропорт? Що, ми не могли його тримати? Могли. А якщо не могли, тоді я не розумію, для чого ми його стільки тримали і для чого стільки людей поклали там.

Зараз деякі ЗМІ пропагують таку думку, що «Україна може бути успішною без Донбасу і без Криму». Звичайно, може. І сам Київ теж може бути успішним. Людина теж може бути успішною без руки, без ноги… Але коли на руці щось вискочить, ми не кажемо: «Відрубайте мені руку», — а йдемо до лікаря й лікуємося. Звичайно, простіше за все сказати, що Україна і так буде успішною, і залишити ці території. Але чи буде без них держава повноцінною? Не думаю.

«Треба нагороджувати “За мужність” лише за те, що зайшов в аеропорт», — сержант «Батя»

Геннадій Бакунєвич, доброволець, обороняв Донецький аеропорт узимку в складі 90-го батальйону 81-ї бригади. Молодшого сержанта 2-ї роти називають «Батя» — за сміливість, турботу про ближнього й розсудливість. Геннадій розповідає про трагічні події січня 2015 року:

— Готувалися ми ще з житомирського полігону. Майже 70 відсотків з нас були добровольці. Усі були з «минулим»: по дві-три миротворчі місії, служба в різноманітних «спецназах» — люди бувалі. А інші 30 відсотків вчилися в них.

В основному нас готували до зачистки міст. Ясна річ, після Іловайська й Дебальцевого ми зрозуміли, що армія зупинилася. Було ясно, що єдине місце, куди нас можуть послати, — це Донецький аеропорт.

«Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону»

— У листопаді ми поїхали з Києва до Костянтинівки — половина техніки їхала сама, половину тягнули. Так якось доїхали до Костянтинівки, де нас поселили в покинуту психіатричну лікарню. Трохи обжилися.

Замполіт та комбат сказали, що нас чекає захід у Донецький аеропорт, але довго не могли визначитися з часом, коли ми зайдемо туди і яка буде обстановка.

— Ми як десантура думали, що будемо працювати за нашим призначенням, але в аеропорту нас використали для роботи в окопах. Це не наше завдання, а піхоти. У десантних підрозділах практично немає прикриття артилерії й того, що потрібно для окопної війни. Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону.

Звісно, ми працювали в будівлях, знаємо специфіку, але оборонна тактика, що застосовувалася в аеропорту, була незвична для нас. Коли ми зайшли, там були чітко сформовані сектори, вісім постів — кожен відповідає за свій сектор обстрілу.

«Командир сказав: «Хлопці, половина з вас — “двохсоті”. Хто не хоче?»

— Перед виходом на аеропорт новий командир бригади сказав: «Хлопці, половина з вас — “двохсоті”, половина — “трьохсоті”. Хто не хоче, може вийти». Були такі, хто вийшов, вони поїхали в Піски, там трохи обстрілялися.

Не приховуватиму: ті, хто був мобілізований, за рік служби на бойові завдання так і не виходили. Тож ми сказали їм: «Хлопці, в тилу теж вистачає роботи, треба підвозити, охороняти».

Навіщо мені за спиною людина, щодо якої я не буду впевнений, чи вистачить у неї мужності вийти під відкритий вогонь, подавити його, щоб я зміг перебігти?

Коли ми зайшли в аеропорт, бої за нього вже завершувалися. Навіть кіровоградці, 3-й полк спецназу, які це починали, нам дзвонили й казали: «Коли ми зайшли, у нас були стіни і було літо. А у вас — ні того, ні іншого».

Таке враження, що потрапили в скажений вулик. Рикошети зверху, знизу, кулі свистять з усіх боків — з таких траєкторій, що ти не можеш зрозуміти, звідки взагалі ведеться вогонь, бо вони летять одночасно звідусіль.

В аеропорту було таке правило: ідеш на ротацію — боєкомплект із собою не забираєш. Й туди тягнеш якомога більше. Їжа та вода на другому плані, головне — більше патронів і гранат.

Аеропорт тримали 242 дні. Сорок два з них тримали наші хлопці з 90-го батальйону. Ми розуміли, що він надихає інші війська не здаватися.

Якось приїжджав заступник командира повітряно-десантних військ і сказав: «Ви — десантники-смертники. Коли ви йшли служити, ви це розуміли». Тобто нас закинули в тил ворога, ми маємо виконати своє завдання — і все. А відійдемо ми чи ні — то вже наша справа.