Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Коли я був уже в госпіталі, мені приходить така вісточка, що «Вась-Вась» вже три дні вважається зниклим безвісти. Під час виходу з вежі він зник, чи в полоні, чи помер — жодних відомостей. Було так важко, наче брата втратив. І коли я його вже подумки поховав, оплакав, він з’являється! Згодом з’ясувалося, що під час відходу був густий туман, він відбився й загубив групу.

Чотири дні чувак бродив полями. Чотири рази виходив на злітну смугу, контрольовану сепарами. Каже: «Ходжу-ходжу, йду. Блін, аеропорт! Куди йти?!» У тил до них зайшов, знайшов якісь склади. І при цьому каже: «При мені тільки чотири “ріжки”». Автомат утопив десь». Так він бродив, поки не прибився до 79-ї бригади з їхніми «трьохсотими», і вийшов, відвоювавши разом іще добу.

«Мені сняться мої хлопці»

— У принципі, всі, хто хотів піти в армію, вже пішли. Зараз лишився невеличкий відсоток тих людей, які ще не відвоювали, але дійсно хочуть. Ловити людей — це неправильно. Не хоче — не треба, йому потім із цим жити. Хтось скаже: «Та пофіг, ну і буду з цим жити». Я би не зміг.

І якщо завтра в Житомирі до мене прийдуть додому та скажуть: «У нас буде ЖНР», — чи що там уже вони придумають, я просто цього не переживу.

Пам’ятаю, була зима, сидимо зі знайомим. І він мені каже: «Збирай речі. Якщо вони підуть далі, я тебе кудись вивезу, у мене родичі в Закарпатті, сидітимеш там». А я кажу: «Знаєш, Жень, я от з цією сумкою до тебе в Широкине приїду».

Там і тут — зовсім різні світи. Люди настільки не переймаються... Приїхав у Житомир, люди спокійно ходять по магазинах, а ти від кожного з них чекаєш ножа в ребро, головою крутиш навколо осі. От зараз ця жінка з сумочкою, яка прогулюється в міні-спідниці, дістане «калаша» і почне по тобі… Це тяжко. Але потім якось так із часом розумієш, що там війна, а тут мир…

Про війну я намагаюся не говорити навіть із рідними, не те що з друзями, бо найбільше нервую я. Коли людину не цікавить, де ти, що ти, а питають: «Ти багато вбив?», «А скільки ти людей вбив?»

Може, хтось розповідає, є такі, що хваляться, але для мене це вічна травма. Я не хочу про це говорити. Ніколи.

Інколи ще питають: «А тобі не сняться вони?» Я скажу так: мені сняться мої хлопці. Мені сняться мої друзі, яких немає вже тут. Реально сняться. Буває, що з ними спілкуюся.

Більше ніхто мені не сниться. Я не хочу про це розповідати. Я кулеметник. Я не рахую.

Ви знаєте, я дуже захоплююсь творчістю Шевчука — «ДДТ». Вважаю його достойною людиною, яка завжди підтримує Україну і виступає проти цих деенерів. У нього є пісня з такими словами:

«Вопрос “Зачем и почему?” оставим без внимания.

Мудрец сказал: “Господь дает по силам испытания”.

Пускай мы стали пьющими моральными калеками,

А все же, брат, не гнидами, а все же человеками».

Головне — лишатися людиною. Це все не забудеться ніколи, звичайно. Те, що ти прожив, пережив, — це вже твій тягар.

Ті люди, які цим вихваляються, насправді ніде не були, вони нічого не бачили, бо цим не можна вихвалятися.

«Бій тривав вісім годин. На нас ішли 10 танків і піхота», — полковник «Німець»

Полковник Павло Свадовський із позивним «Німець» взимку виконував обов’язки начальника штабу зведеного загону Повітряних сил ЗСУ, який стримував наступ бойовиків у районі Донецького аеропорту, поблизу селища Спартак. Він розповів Радіо Свобода про те, як військово­службовцям довелося виконувати незвичні бойові завдання — відбивати танкові атаки, стримувати просування диверсійних підрозділів та брати у полон бойовиків: