Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа»

— Стратегічно аеропорт не був настільки важливим. Він був важливим політично. І ми це розуміли.

Кіровоградський спецназ, який першим зайшов в аеропорт, перший узяв на себе відповідальність і сказав: «Це наше. Ми його здавати не будемо». Всупереч усім наказам вони прийняли рішення не здаватися.

А ми вже їх підтримали. Навіть комбат казав, що стратегічно аеропорт не має жодного значення, тому що з Пісок ми прострілювали всю територію аеропорту. Сам термінал нам не був потрібен. Але він був як Брестська фортеця, де ми стояли і не здавалися. З цієї позиції я вважаю, що ми правильно вчинили. Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа.

Стіна з автографами 90-го батальйону 81-ї бригади, Донецький аеропорт

Уже перед Новим роком там не було за чим ховатися. Там щось готувалося. Ми своє зробили вже. Я тоді сказав Кузьміних: «Не посилай більше туди людей. Ми вже все зробили». Сепаратисти ж сказали: «Ми будемо Новий рік в аеропорту святкувати». Наші хлопці вбрали ялинку. Мій пост був саме на охороні ялинки. І ми там відсвяткували Новий рік, Різдво і Старий Новий рік. Ми не здали позицій — сепарів там не було. Хоча й сказали, що будуть.

Цей аеропорт уже нікому не був потрібен.

«Операція з деблокування була сумбурною, накази не відповідали обстановці», — боєць «Багдад»

Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», двічі стояв на обороні Донецького аеропорту. Колишній миротворець добровільно пішов до військкомату, потрапив у збірний 90-й батальйон, який готували для заходу в аеропорт. «Багдад» розповідає про останні дні оборони Донецького летовища, а також висловлює власне бачення причин невдачі операції з порятунку кіборгів:

— Ми потрапили в аеропорт як раз у той момент, коли працювати було найбільш складно. Одночасно штурмували і старий, і новий термінали.

Заїхали ми зранку 29 листопада. У старому терміналі були інші підрозділи, але до вечора там уже практично не було кому обороняти. Ми евакуйовували бійців, виносили поранених і загиблих.

Вийшли 6 грудня. Потім нас замінила наша 2-га рота. Через якийсь час після їхнього заходу в аеропорт оголосили перемир’я, здається, були другі Мінські угоди. Перестрілки були, але таких штурмів, як раніше, не було.

Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», у Костянтинівці перед виїздом у ДАП

«Операція з самого початку була приречена на провал»

— Шістнадцятого січня ми вдруге зайшли в аеропорт. Тоді ж, пізно ввечері, почалися активні дії з нашого боку. До цього хлопці з 80-ї і 93-ї бригад тримали оборону в розваленій диспетчерській вежі й у терміналі.

Нашим завданням було штурмувати церкву і монастир — укріпрайон бойовиків, щоб відтягнути на себе основні сили сепаратистів з термінала. Треба було його захопити, протриматися до ранку й чекати підкріп­лення.

Ця задача, може, і була реальна, але була максимально непідготовлена. Усе робилося швидко і сумбурно. Ми говорили вищому командуванню, що так робити не можна, бо хлопці, які були на диспетчерській вежі, бачили їхні позиції й казали, що так їх не взяти… Але солдату мало хто вірить, вони вважали за потрібне вчинити саме так.

Місце висадки біля 1-го посту нового термінала. Фото: Руслан Боровик

Нас було півроти — 40 чоловік. Ми мали чотири бойові машини, дві броне­машини без озброєння і два танки для прикриття. Планувалося, що наноситься артилерійський удар по церкві й монастирю, у тому числі з реактивних установок — «Смерч», «Ураган», «Град». І поки бойовики відступають, нас на бойових машинах мали б швидко підкинути до цих будівель і висадити під вогневим прикриттям танків.

Нам чотирма групами треба було взяти ці дві будівлі, зробити всередині зачистку і закріпитися. Бойовики, які знаходилися в терміналі, пішли б на нас, а інша група могла зайти туди й забрати поранених.

Але бойовики знали про цю операцію, бо прослуховували рації. Взагалі-то, у нас мала бути окрема хвиля, але її не було. Бойовики нас чекали, в результаті ми навіть не дійшли до їхнього укріпрайону. Мабуть, добре, бо якщо б дійшли, нас би живими звідти не випустили. Як мінімум був би полон.

Танки піти далі не змогли — там були протитанкові рови та міни. Крім того, були проблеми з бойовими машинами піхоти — один боєць казав, що в нього було всього 40 снарядів. У іншого заклинило гармату, у третього башта нормально не поверталася. З трьох БМП нормально працювала лише одна. Тому операція з самого початку була приречена на провал.

Вигляд на укріпрайон бойовиків (церкву і монастир) з позицій захисників ДАП. Фото: Руслан Боровик

Найголовніше, коли ми чекали сильного артилерійського удару, було лише кілька залпів, ми почули лише декілька вибухів.