Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Через 10 діб, коли навчання завершилися, нам дали вибір: якщо хочете — залишайтеся, не хочете — можете йти по домівках. З понад тисячі бійців добровільно в армії лишилося чоловік триста. Півроку я служив водієм БТР-80 у складі 2-го батальйону 95-ї бригади. З ними воював у Слов’янську, Краматорську та Лисичанську.

Нам платили, як звичайним строковикам, — сім чи вісім гривень на день. Це практично нічого. Хоча ми розуміли, для чого нас тренували й нам казали: «Рєбята, по-любому щось буде, треба тренуватися». А потім ми поїхали в Донецьк.

Боєць «Дім-Дім» (праворуч) із побратимом в Донецькому аеропорту

Мій перший бронежилет мені купила однокласниця. Людина, з якою я не бачився 10 років, дізналася, де я, і допомогла мені. Коли призвався, десь тижні три ходив у кросівках; люди в туфлях ходили, у гумових шльопках. Пізніше видали берці — один більший, другий менший. Їх нашвидкуруч шили, ніхто не очікував, що різко потрібно буде стільки взуття. Ну, нічого, походив — у того поміряв, з тим помінялися.

На той час іще не було такого потужного волонтерського руху. На добу на вісім чоловік давали літр води. Хочеш — умивайся, хочеш — чисти зуби, хочеш — пий. Коли дощі йшли — збирали різними способами. Бувало, і з калюж пили, коли неможливо було підвезти.

Бувало, стоїш на блокпості, жара 40 °С, а буквально метрів за 300—400 — чудове озеро. Але там можуть бути сепари, а можуть і не бути — це лотерейка. І вже коли доходить до того, що плювати на все, ідеш через це поле, піднявши автомат, щоб свої не шмальнули, покупаєшся, а потім сидиш і думаєш: «На фіга я це робив? Так життям ризикував, щоб сполоснутися».

«Коли перестаєш боятися, що вб’ють, бій проходить без жодної подряпини»

— У Донецькому аеропорту я був на двох ротаціях вже у складі новоствореного 90-го окремого десантно-штурмового батальйону спеціального призначення. Я туди у вересні перевівся кулеметником ПКМ. Більшість особового складу тоді були свіжими призовниками, зовсім необстріляними, тому я та хлопці, які вже бували на Сході, вчили новачків усьому вже фактично в бою.

Першу ротацію, на початку осені, я провів у новому терміналі. Коли ми його тримали, можете уявити: сепари були на паркінгу, на третьому поверсі, у старому терміналі та навіть позаду — у зеленці. А наші тримали лише перший та другий поверхи. Більше того, їх диверсійні групи з’являлися й на наших поверхах, балконах, ганяли «рукавами». Тобто ми тоді мали прямий контакт, ти постійно їх бачиш і взаємодієш.

Служили зі мною різні люди, були такі, що відсиджувалися, але не можна їх корити за це, бо там було дійсно страшно. Мені теж, та я себе переломлював і робив те, що мав.

Були люди, що не могли себе змусити до дій, але їм просто потрібен був час. Ми давали їм добу, аби ті звикли, що в них стріляють, звикли до небезпеки. І через добу вони самі вставали і робили все, що від них вимагали.

Коли до нас на ротацію приїхали нові бійці, серед них був теперішній мій товариш. Я бачив, наскільки йому було важко та страшно, — він навіть голову не міг підняти. Але його страх себе виправдовував: проґавиш постріл на посту — і буде здано все. Він був кулеметником, тому я доручив заряджати йому патрони, бо так він міг відчувати себе в відносній безпеці, допоки страх не пройде. І на диво, так швидко, як він, більше ніхто не заряджав. Хвилина-півтори — і «цинку» на 200 патронів немає.

Я вирішив йому допомогти: змусив пробігти десять разів від штабу до позиції. Я розумів, що це небезпечно, але інакше він би ніяк не зміг пересилити свій страх і не зміг би захистити навіть себе. Тепер ця людина знаходиться у найгарячіших точках передової.

Якщо хочеш жити, починаєш усьому вчитися на ходу. Після першого обстрілу навіть окопи рити починаєш правильно, не по коліно, а такі, що можна, сидячи на коні, стріляти з них.

Мені страшно до того моменту, поки я себе жалію. Проте я пересилюю себе тим, що краще загину героєм, аніж боягузом. Коли ти перестаєш боятися, що тебе вб’ють, бій проходить без жодної подряпини.

Так я рік воював, без жодної подряпини. Проте цього разу у мене було передчуття, я знав, що мало щось статися. Хлопцям сказав, що до дембеля не дослужуся. Мене поранили під час другої ротації, 18 січня, на диспетчерській вежі.

«Коли ми приїхали на позицію, то зрозуміли, що це справжня движуха»

— Почалось усе з того, що наша група з п’ятьох чоловік мала з тилу прикривати відхід 93-ї бригади, що йшла на штурм «дому з хрестом», у якому закріпилися сепари. Проте коли ми приїхали на позицію, то зрозуміли, що це зовсім не тил, там справжня движуха. На той час 93-я бригада вже потрапила в засідку, сепари їх чекали і влаштували хлопцям справжнє пекло. Їх тоді просто «кинули».

Коли хлопцям на допомогу йшли наші танки — хоп, а там рів протитанковий. Тобто під час так званого перемир’я, коли до аеропорту навіть півмішка піску не привезли і нам доводилось укріплюватися сміттям, сепаратисти переганяли техніку й окопувалися п’ятиметровими ровами.

Я взагалі сухпайками укріплював свій пост. Це дуже гарний будматеріал, особливо коли нема чим укріплювати барикади. Замерзла банка чудово захищала.

І пацани відступали. А куди їм іти? Звичайно, відступали до вежі. Коли ми приїхали туди, то побачили купу «трьохсотих», від роти практично нічого не залишилося, поранений був навіть командир. Ми майже всіх завантажили на один БТР — можете уявити, скільки їх там дійшло після бою.