Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Питань нема, якщо обіцяли людям провести ротацію через певний період і щось там не виходить, ти маєш їхати як офіцер до командира бригади і наступати йому на горло, казати: «Так і так, поміняйте, ви обіцяли, де ваше слово офіцера?» Вживати якихось заходів, щоб людей поміняли. Але отак сказати хлопцям, що якщо вони покинуть свої позиції, то їм за це нічого не буде, — це повна дурниця. Мене це, звичайно, вразило.

«Є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде»

— Ми зібралися з командирами на невеличку нараду: що робити, як захищатися, як воювати. Хлопці з 93-ї бригади були деморалізовані повністю. У них тільки такі розмови були: ось зараз сюди зайдуть, нас порубають, зірвуть — такі от розмови панікерські були. Ми так порадилися з добровольцями, поговорили й вирішили їх просто відправити.

От є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде, і ти знатимеш, що нема нікого, можна лише на себе розраховувати. Так, нам доведеться більше чергувати, більше лежати на вогневих позиціях, менше відпочивати. Ми і так спали там три-чотири години (якщо вдавалося поспати). А так — постійні обстріли, напади, атаки відбивали. Реально вже була боязнь, що проспиш, а там нападуть на нас — і все…

Тож ми покликали їх усіх і кажемо: «Хлопці, давайте ви зберіться, поговоріть між собою — і як уже вирішите. От зараз друга година ночі: якщо ви вирішите йти, то о четвертій ранку ви вибираєтесь звідси й посадкою повзком у маскувальних халатах до траси по снігу доповзете, перелізете через трасу і вже по кювету на свій штаб і йдіть собі. Якщо ви не хочете воювати, ми не можемо постійно слухати це ваше ниття — то вам гроші не заплатили, то не замінили вас.

Ми націоналісти, у нас інші задачі, ми хочемо воювати за перемогу, а не за якісь гроші, чи там сидіти ждати, поки нас поміняють. Тому якщо ви не хочете, нема у вас настрою, то йдіть собі к *** ***, щоб ми на вас не розраховували, ми просто будемо знати, що вас нема, ми вже поділимось, кожен собі візьме сектор обстрілу, і ми будемо стояти без вас.

Бо що ви є, що вас нема, ви покійники, ви фактично покійники, з вас толку все одно немає з таким настроєм. Це ж не рибалка, що хочеш ловиш рибу, а не хочеш — то й ліг та поспав. Це робота серйозна».

Ми їм таке сказали, а вони зібралися, поговорили і вирішили йти. Але потім майже кожен з них підходить до мене і каже: «Друже “Сивий”», я б лишився, чесне слово, мені дуже незручно, соромно, але ж бачиш, мої хлопці всі йдуть. Тому мені теж доводиться йти з ними». Перших трьох я послухав, потиснув їм руку: мовляв, усе, бувайте здорові. А потім уже коли інші підходили й починали те говорити, то я вже не витримав, просто посилав.

Таке враження, що вони написали один і той самий текст і приходять, мені читають його. Кажу, хлопці, я все розумію, ідіть собі. Ну, і вони о четвертій годині ранку (зима, ніч довга, розвиднюється десь годині о восьмій) пішли. А ми залишилися. Ну, і нормально, трималися.

Війна — це така штука, де за 10 хвилин бою можна людину взнати набагато краще, ніж тут, роками спілкуючись. Перший-другий бій — і одразу зрозуміло, що то за людина. Були двоє хлоп’ят, вони коригувальники, військовики, вони були мобілізовані, але залишилися з нами. По-моєму, з 28-ї бригади, вони не з 93-ї були.

«Відчуття страху — це дуже правильна річ»

— Коли хтось каже, що він не боїться, він або бреше, або в нього не все в порядку з головою. Не може людина не боятися. Бог дав нам страх як реакцію на небезпеку, і від цього нікуди не дінешся. Важливо, чи ти зможеш перебороти свій страх і діяти акуратно й правильно.

Страх і паніка — це різні речі. Якщо ти піддаєшся паніці — все, ти покійник, ти труп. Бо коли людина панікує, вона чинить неправильно, а коли вона може опанувати свій страх, то робить те, що треба, а не те, що хочеться.

Ти можеш залізти в землю, закопатися й не вилазити. Але все одно тебе витягнуть звідти, навіть якщо ти залізеш у якийсь колодязь на глибину 6 м, прийдуть ці сепари, кинуть тобі зв’язку гранат — і тебе розмаже по цьому колодязю. Усе одно ти покійник. Навіть якщо тебе не знайдуть, ти все одно замерзнеш там чи помреш з голоду.

Восьмого січня був ближній бій, я не знаю навіть, скільки сепарів бігало по посадці, як комашні — стільки було. Нас попередив патруль, який пішою ходою обходив територію, вони по рації сказали, що в нас атака. Там буквально 20 м до посадки, і ті сепаратисти вже були у посадці. Я вискочив, там мав стояти у нас БРДМ, але я його відіслав за продуктами в Тоненьке, і транспорту в нас фактично не було на той момент. Коли почалася атака, там лежав перевернутий екскаватор, на міні підірвався, — то двоє наших хлопців лежало під ним, вели вогонь по посадці. А сама станція огороджена бетонним парканом — тоненький бетон, він прострілювався. Але прицільний вогонь вести по ворогу я не міг — наприклад, щоб лягти за фундаментний блок (там лежали фундаментні блоки). Якби я ліг за фундаментний блок, я міг би обстрілювати лише верхівки дерев, тому довелося стати на нього й стріляти з-за прикриття боксу. Той бокс — це щось таке, як металопрофіль, бляшанка звичайна, її автомат прошиває, як решето, навіть куля не затримується. Ну, але все одно чисто психологічне відчуття, що ти за чимсь сховався. І мені прийшлося стати на повен зріст, я навіть заліз на цей фундаментний блок (він 60 см заввишки) — і я вже вище паркана стою й веду вогонь.

Звичайно, сепари побачили, звідки я стріляю, і теж почали по мені стріляти. Я по рації дав команду до бою, бо зміна саме відпочивала. Хлопці почали вискакувати зі зброєю й займати позиції (у кожного була чітко визначена позиція, де він працює). А ми в цей час — хлопці під екскаватором і я з іншого боку — прикривали наших людей. І тут я помітив помах руки. Бо дуже видно було — місяць такий гарний світив і сніг. Хоч і в маскхалатах, але видно — тіні бігають. Ворога видно — і як він стріляє, і все інше. Усе як на долоні, це буквально 20—30 м, ближній бій. Я побачив помах руки — це, видно, хтось переповз через дорогу під парканом. Ну, і він піднявся й через паркан кинув гранату — вона прилетіла прямо до мене. Я не встиг зреагувати. Я гранату не бачив, побачив тільки, як хтось махнув рукою.

«Мене вивезли аж через чотири години після поранення»

— Ну, і порвало мені все, що нижче бронежилета. Мене кинуло вибуховою хвилею на рулони маскувальної сітки, якою ми накривали БРДМ. Упав на цю сітку — і відчуваю, як потекла кров, розумію, що мене сильно підірвало. Я починаю відповзати і продовжую вести вогонь, бо якщо вони через паркан перемахнуть, то вже все… Сказав по рації, що я поранений і скільки ще можу прикривати — не знаю, бо відчув, що сильно поранений, кров хлинула моментально. І там не тільки кров, це вже потім виявилося, що в мене був розірваний сечовик, тобто все решта теж потекло. Я подумав, що у мене прострелена пахова артерія. Добре, що голодний був, бо поранення в живіт на повний шлунок — це у 80 відсотків випадків летальний кінець.

Мене вивезли аж через чотири години після поранення, і то дякуючи тому, що наш командир Микола Коханівський з водієм прорвалися під обстрілом через посадку. Так і скінчилося моє перебування в аеропорту, а решта хлопців вийшли, по-моєму, 18 січня, тобто ще 10 днів без мене воювали. Я бачив фотографії з аеророзвідки — там нічого не залишилося, так «перекопали» цю гору. Вона була схожа на великий мурашник, там були діри, ходи, ми в них ховалися від обстрілів. Таке щось по типу окопів, навіть не окопи, а якісь глибокі щілини викопані... Ну, відбивалися як могли.

Чому нас вивели? Ну нема політичної волі в нашого керівництва воювати.