Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Останній раз він 17 січня виходив на зв’язок. Він сказав, що ситуація… ну, словом, розповів, що впала стеля і що, мабуть, їх звідти ніхто не забере.

Він був такий маленький, у нього була в’язана шапка, така з балабонами синьо-жовтими та з гербом. Він на гітарі не вмів грати, так собі — бринькав, але сам складав пісні й надзвичайно гарно співав. У нього був дуже гарний голос... Кому це було потрібно? Невже не можна було цьому запобігти? Не ясно, чому необхідне не робиться або робиться лише після того, як щось жахливе трапляється.

Кадр з відео, знятого загиблим бійцем Олександром «Бородою». Бійці 80-ї та 93-ї бригади заїжджають у новий термінал

Звичайно, що хлопці тримаються. Дух не падає, але дуже втомлюються від усього цього незрозумілого.

Війна — це взагалі погано.

«Влада боїться добровольців, бо вони їй нічого не винні», — Кирило «Кобра»

Кирило Бабенцов із позивним «Кобра», боєць батальйону ОУН, розповідає про те, як потрапив у Донецький аеропорт, про самовільне залишення позицій бійцями ЗСУ та оцінює ставлення влади до добровольців:

— Від самого початку, як потрапив у Піски, я знав про Донецький аеропорт і думав, як туди потрапити. Це була моя мрія — потрапити в аеропорт. Я пішов до командира ОУН і попросив узяти мене. Та тоді не вийшло, бо були обмеження по кількості людей і труднощі з узгодженням з військовою бригадою, яка це організовувала. Але 31 грудня мене командир покликав і сказав збиратися. Через півгодини ми з другом виїхали. Так я туди й потрапив.

Є багато причин, чого я хотів саме в Донецький аеропорт. Через юридичні та бюрократичні складнощі нашої системи я не потрапив в АТО на самому початку. Вийшло лише через місяців п’ять після того, як записався. І я мав відчуття провини за те, що в той час, коли мої хлопці були на фронті, ризикували своїм життям, я сидів на вишколах, тренувався й не воював. Мені було соромно за це. Я хотів це якось компенсувати, довести самому собі, що я не боягуз. І як на мене, аеропорт як найнебезпечніша точка був найбільш підходящим місцем для того.

Ми були на позиції, яка називалася метеостанція. Воєнні дії були такого ж плану, як і в Пісках, — це була оборона. В основному ми зай­малися спостереженням, тобто чергували цілодобово, дивилися, щоб ніхто не підійшов, і за потреби відкривали вогонь.

Боєць батальйону ОУН Кирило Бабенцов, позивний «Кобра», біля метеостанції ДАП. Фото: Кирило Бабенцов

«Я ліг спати, а зранку виявилося, що солдати ЗСУ покинули позиції»

— У воєнному плані там не відбувалося нічого надзвичайного. Єдина така цікава подія значуща відбулась тоді, коли ми приїхали туди. Там були хлопці з трьох підрозділів: ми — оунівці, хлопці з батальйону «Дніпро-1» і хлопці зі ЗСУ. Ми їхали на двох машинах, заповнених солдатами вщерть. Я думав, що вони теж їдуть на зміну тим, хто там воює. Але коли ми приїхали, то всі хлопці, які разом із нами приїхали, поїхали назад. Залишились тільки я і двоє моїх побратимів з батальйону ОУН.

Я ліг спати, а зранку виявилося, що солдати ЗСУ, які там несли службу, теж самовільно покинули позиції. Командир їхнього взводу, який приїхав разом із нами на машині, сказав, що ротації не буде і якщо вони не хочуть сидіти там до другого пришестя, то нехай беруть ноги в руки і йдуть. Солдати давно вже були на цій позиції, його послухали й зі своєю зброєю, залишивши боє­комплект і важке озброєння, пішли по полю в розташування українських сил.

Бойова позиція в руїнах метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов

І нас залишилося дев’ять чоловік: троє з батальйону ОУН і шестеро з «Дніпра-1». Чергувати на позиції було фізично трохи складно, бо ми чергували по троє: три людини чергує, шість відпочиває. Заступали на дві години з проміжками в чотири години. Ти відчергував дві години, і у тебе є чотири години, щоб почистити зброю, поїсти, поспати — і через чотири години знову заступаєш на чергування. І так день за днем. Я пробув там тиждень.

У другу ротацію в аеропорт із групою бійців ми їхали, коли наші сили вже покидали позиції. Ми мали прикривати їх відхід, але, на жаль, через відсутність налагодженого зв’язку, під’їжджаючи до аеропорту, ми не змогли вийти з ними в радіоефір. Вони прийняли нас за нападників, і ми були обстріляні своїми ж бійцями й вимушені відступити. Таким чином, друга моя ротація в аеропорт не склалася.

«Ми усвідомлювали, що від цієї держави нічого не отримаємо»

— Ми розуміли, на що йшли, розуміли, що ніякого оформлення не буде, не буде зарплат, пенсії, спорядження, не буде урочистого салюту на наших похоронах. Люди йшли туди й усвідомлювали, що від цієї держави нічого не отримають, і були готові до цього.

З різних причин ідуть добровольцями — дехто принципово не хоче підпорядковуватися владній верхівці, цим старим радянським генералам, які нічого не тямлять у зброї, але й не хочуть іти в міліцейські підрозділи, у Нацгвардію й підпорядковуватися Арсену Авакову. Багато хто саме через це обирав ОУН чи «Правий сектор», щоб бути вільним і не залежати від таких людей.

Були розмови з приводу оформлення батальйону ОУН. Керівництво армії давно намагалося позбутися такої неконтрольованої сили шляхом оформлення і, по суті, підпорядкування собі, але далі обіцянок це не пішло і ніхто з батальйону ОУН як член батальйону не був оформлений.

Деякі люди, зрозумівши, що їм треба все-таки статус через фінансові труднощі й інші проблеми, пішли й оформилися як військові в різних підрозділах. Багато пішли в 93-ю бригаду, разом із якою ми стояли в Пісках, але оформлялися не як члени батальйону «ОУН», а просто як окремі добровольці.

Я думаю, що влада небезпідставно побоюється, що добровольчі підрозділи, які нічого від неї не отримали й нічого їй не винні, які самі здобули собі зброю, купили спорядження й поїхали на війну, можуть бути для неї небезпечними. Адже добровольчі підрозділи мають досвід, зброю й командирів з організаційними здібностями.