Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Чесно кажучи, нас перевіряли не еленерівці й деенерівці, а була спецслужба російська. Четверо їхніх передивлялися, ми знову все завантажували й заходили в аеропорт. Вони до злітної смуги нас проводжали, а далі ми самі. Вони бачили тільки те, що в нас в руках, вони не знали, що знаходиться в тому ж терміналі. А там вистачало всього.

Щоправда, коли ми перший раз зайшли, була проблема з підствольними гранатометами. Це та ж сама граната, тільки далі летить. Бо якщо гранату кинути — ну на скільки ти її кинеш, на 20 м? І не докинеш. Ті ж «мухи» й гранатомети — з них особливо не постріляєш, бо закрите приміщення. Для цього діла потрібен простір, щоб ззаду метрів на 15 нікого не було, щоб хвиля вибуху не пошкодила тебе.

Провіанту якогось також вистачало, були сухпайки наші, українські. Ну, якось їсти можна! Ми і з собою завозили. Коли проходила ротація, кожен брав з собою продукти, патрони, зброю…

У мене тепер війна асоціюється з тушонкою. Отак прибігаєш з посту, хочеш їсти — береш тушонку, а вона як лід. Часу гріти її не було, а їсти-то хочеться. До сьогодні пам’ятаю, як вона хрумтить на зубах. Зараз уже не можу на неї навіть дивитися.

«Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив»

— Якщо брати стратегічні аспекти, то на той момент аеропорт — це була висота. Там сама смуга до сих пір не пошкоджена. Скільки там не сипалося й не падало — якщо машина почистить, проїде все, можна користуватися.

Але чого вийшло так, що тупо здали?!

Я лише солдат, але деякі командири так «керують», що слів немає. Рано чи пізно, думаю, що відповідати вони будуть і за хлопців, за все це. Бо той штурм, який був 20-го числа, коли вибивали ДНР—ЛНР з обсерваторії, з «пожежки», він же нічим не був прикритий. І отримали те, що отримали: купу «трьохсотих», 12 «двохсотих».

Пожежна частина, вигляд з нового термінала. Фото: Руслан Боровик

Були й нормальні командири. За своїх не буду говорити, бо їх не було фактично. Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив. І це війна. Зате вони тепер «атошники». Контузії невідомо як вони отримали — у штабі, можливо, сковорідка упала. Був у нас там один офіцер, який у «бойові» не ходив: коли перебував у зоні АТО, якраз не стріляли, а контузію отримати встиг. Мабуть, холодильник на нього впав. Ми воюємо, а вони наживаються. Образливо, одначе.

При нормальному керівництві дуже багато чого можна було уникнути. Навіть здати аеропорт можна було розумно, а не «накосивши купу м’яса» і так не зумівши до сьогодні вияснити, що з цим робити.

А накази ці незрозумілі: «Ви йдіть, ми вас прикриємо». Ну, і пішли, і що? Що відбивали, що не відбивали — усе одно нас залишили.

«Хто не хоче, хай краще не йде, бо в бою головне — хто поруч»

— Я вважаю, що тема аеропорту вже нікому не цікава. Воно все забувається. Але зрозумійте: не поясниш іншому словами те, що пережили там люди.

Я звичайний солдат, а не якийсь там герой. Я просто виконував те, що мав робити. Ховатися, то я не ховався, але те, що я розказав, може кожен розповісти з кіборгів.

Я хочу сказати про тих, які не пішли воювати, краще хай вони залишаться, ніж підуть туди. Бо така людина не тільки себе може підставити, а й тих, кому випаде з нею бути. Дуже страшно, коли ти не знаєш, хто в тебе за спиною. На війні головне довіряти тому, хто поруч.

Буває багато різних моментів: навіть коли ти підзаряджаєшся, біля тебе завжди хтось є. Розумієте?! Він тебе відводить і страхує. А тут ти можеш повернутися, а його вже немає. Секунди вирішують усе. На війні не хвилини, а секунди вирішують усе.

Тим більше що бої в аеропорту — це ж не у відкритому полі. У закритому приміщенні ніде де сховаєшся, у землю не зариєшся. І ми там не йшли, ми стояли… стояли на смерть.

«Наймолодший із нас мріяв одружитися, а загинув під уламками»

— Найбільше я хочу розповісти про свого побратима, якого вже немає. Саша з позивним «Борода» був із Київської області. Йому в травні мало бути 23 роки. Хотів повернутися звідти й одружитися. Він був єдиний з нашого підрозділу такий молодий. Він завжди усміхався. Завжди. За будь-яких подій.

Але його вже з нами немає, він помер, загинув в аеропорту, коли впав новий термінал. Він помер...