Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Історія мужності, братерства та самопожертви

«ОБСЄ заїжджали на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть — “жара”», — «Бориспольський»

Віталій Немиренко, кулеметник 3-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади на псевдо «Бориспольський», був у Донецькому аеропорту двічі: у жовтні 2014-го та в січні. Він розповідає, як виживали кіборги під постійними обстрілами, як переносили морози, про загибель побратимів в останні дні оборони:

— Уперше я заїхав в зону АТО в жовтні 2014 року. Ми стояли тоді в Тоненькому, якого вже немає. Нас сім чоловік заїхали на метеовежу, і почалася війна... Обстрілювали нас, ми відстрілювалися й викликали наших, щоб допомогли  прикрили, бо до вежі було дуже важко підійти.

Віталій Немиренко із позивним «Бориспольський» у Донецькому аеропорту

До вежі сепаратисти намагалися не підпускати, бо це була єдина точка, звідки все видно й можна добре вести координування. Та вже немає й метеовежі.

Ми туди заїжджали на тиждень, але про нас там трохи «забули», і ми відбули 18 днів. Залишалося нас п’ятеро. Якби сепари знали, скільки нас, може, і частіше б атакували. Але ми створювали видимість того, що нас там багато, як могли.

Щопівгодини по тобі луплять, стріляють... По нас працювала «рапіра» — тиждень нас на вежі розстрілювала. Я там отримав контузію. Перша «рапіра» потрапила в балку, там, де мішки стоять, — нас ними привалило. Рознесла вона багато — третього й четвертого поверху вже практично не стало.

Залишався другий поверх. На ліфтовій було чотири пости. І середина ліфтової — це там, де ми жили: 50 квадратів, навіть менше. Там було приміщення, з чотирьох сторін «бетонка» і вхідні двері. Ми чергували по годині, по чотири години, по шість годин, а потім cтало ще важче, бо розпочалися холоди.

Зігрітися не можна ніяк, приміщення не опалювалося, а ввечері відключали й світло. Мобільні не працювали, тільки «радійка». Звуків не повинно було чути. Навіть якщо хочеш курити, то треба зариватися в найглухіший кут, бо вони теж за нами спостерігають: тільки якийсь вогник, одразу снайпери починають «працювати».

Було дуже страшне відчуття холоду, коли тіло промерзає до кісток. Обмундирування не зігрівало. Була висока вологість повітря, а кругом бетонні стіни. Коли вдарили 28-градусні морози, у терміналі все покрилося льодом. А бетон ще й має особливість віддавати холод. Було дуже важко. Хлопці обморожувалися. Коли лягали спати, то обов’язково знімали взуття, одягали шкарпетки чи мішок на ноги. Бо у взутті можна було все повідморожувати.

До 5 січня були невеликі перестрілки. Потім уже не було ніякого перемир’я, почала працювати військова техніка — гранатомети, «мухи», танки. Нас почало накривати. Шостого січня була пряма атака першого поста: один «двохсотий» і троє «трьохсотих».

Ми не відповідали на це, адже мали право відповідати тільки на стрілецьку зброю. Зрозумійте: з кулемета танка ти не зіб’єш і нічого не зробиш.

З аеропорту мене з пораненням вивезли 11 січня. Зараз у мене це вже третє. Перше — це контузія на вежі, потім друге 10 січня, перед тим як упав аеропорт, а це вже третє — на «Зеніті».

Коли мене вивозили 11-го, термінал іще стояв. Загострення розпочалося ще з п’ятого. Нас уже конкретно «лупили», ми викликали нашу «арту», а вона не працювала, бо перемир’я. А по нас танки прямою наводкою гатять, ми зв’язуємося: «Ось він! Даємо координати, накрийте, бо ж розносить усе!» Але ні. Що, це комусь потрібно? Ну і стало, що стало... Нас накрили. Купа «трьохсотих», вночі двоє «двохсотих».

Через день, щоправда, накрили мінометами, але ж це можна було б зробити.

У старому терміналі цегляні стіни, у новому нічого такого не було, окрім бетонних колон. Решта все картон. Оборону тримати було важко. Навіть у туа­леті на картон був приклеєний кахель, і ми туди не ходили, бо якщо попаде снаряд, то кахель розлітався. Ми знаходили інші «вишукані» місця.

Останньою в нас залишилась одна кімната, де ми тримали оборону. Автомати заклинювало, кулі залишалися в ньому після пострілу. Але потім прийшла наша «беха» і танчик, який дав укриття.

Я вже стільки там тих ОБСЄ бачив! Як тільки вони заїжджають, то не стріляють. Там заїдуть на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть, то по нас іде така «жара». Який сенс від того ОБСЄ? Кому це все вигідно?

Через блокпост російські кадрові впускали з одним «ріжком»

— Спочатку заїжджали через Піски, а потім, коли ми в останній раз заходили, 28 грудня у новий термінал (старого на той час уже не було), то вже заїжджали через сепарів. Ми, звичайно, дуже злі йшли, бо дозволяли один автомат, один «ріжок». Я, наприклад, кулеметник, то в мене мала бути одна коробка на 100 патронів, не пристебнута. Гранат не брали, нічого не брали, бо заборонялося все це.

Нам потрібно було їхати міняти хлопців — ротація. Ми до мосту, там нас зустрічали сепари. Тобто ми під’їжджали, заїжджали на тентованих «уралах», розвантажували все, нас обшукували, сумки ретельно переглядали, у кого бачили щось особисте, забирали. Щоправда, ми практично нічого такого з собою не брали, бо навіщо віддавати?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 89. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи