Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Нас було 13 — із вежі всі вийшли живими»

— Були бійці, які каялися прямо в Донецькому аеропорту. Пам’ятаю одну дівчину. Їй на той момент було 24 роки. Вона була зі штурмової роти 93-ї бригади. Це були добровольці, які перейшли з батальйону «Донбас». Вони штурмували аеропорт з боку вежі 19 січня. Коли ввечері, після цілого дня боїв, ми ховалися під сходами, тому що скрізь усе прострілювалося, ми з цією дівчиною стали на коліна, і вона молилась і читала молитву-покаяння.

Тоді там не було часу, щоб думати чи говорити. Я просто закликав усіх молитися, бо єдина надія в той момент була лише на Бога. Командири зв’язувалися з нами по рації й казали, що аеропорт ніхто залишати не буде. Усі розуміли: це може бути остання година або останній день — і думали, що ніхто з аеропорту вже живим не вийде. Іноді я навіть хотів подзвонити дружині, попросити в неї вибачення й попрощатися. Добре, що Бог дав мені мудрості цього не зробити.

Дев’ятнадцятого січня танки з ранку до вечора розстрілювали вежу й термінал. Одного разу в мене все ж таки було бажання взяти зброю до рук. Це було в той момент, коли терористи поливали наших бійців згори бензином і підпалювали. І нам телефонували, казали, що там іде жахливий бій, — це було перед тим, як підірвали плити-перекриття. Напевно, то був якийсь чоловічий адреналін — взяти автомат в руки і влучити хоч у когось. Але я розумів, що молитва може зробити більше, ніж автомат.

Коли на вежі почалися серйозні руйнування, ми перейшли на «Броню» — позиція перед входом до вежі. Там же була «дорога життя», яку прострілювали снайпери й кулемети. Від пострілів танка нас вежа трохи прикривала, по «Броні» вони не могли потрапити, хоча туди летіли уламки й каміння. П’ять днів ми ховалися на цьому пості. Коли вежа була повністю зруйнована, в останній вечір ми ховалися біля входу на вежу під сходовим майданчиком — найбезпечніше місце на той момент. Під сходами ми бачили, як танк стріляв у вежу. З нашого боку було видно спалахи.

Нас було 13 чоловік — із вежі всі вийшли живими. Бог відповів на наші молитви — було всього два легкопоранених бійця.

Коли ми пішли з вежі, там залишились тільки спостерігачі, там уже неможливо було знаходитись. Поїхали ми вночі 19 січня на МТЛБ, у просторіччі її називають «мотолига». Я їхав із лікарем і пораненими. Потім поїхав наш командир «Нортон», який згодом послав за бійцями техніку, щоб вивезти їх. На той момент, коли ми виїжджали, настало певне військове затишшя. Навіть коли «мотолига» під’їхала до вежі, водій її заглушив, та пострілів не було, лише тиша. Навіть коли я тягнув поранених до «мотолиги», ніхто не стріляв.

Було гірко від того, що все зруйновано. На той момент, коли ми вийшли з вежі, термінал також був майже повністю зруйнований — приблизно за добу до цього впали плити-перекриття. У цю ніч бійці як із термінала, так і з вежі виходили практично одночасно, там не було навіть де ховатися.

Коли штурмовий загін з 93-ї бригади мав їхати повз вежу на монастир, зупинилися з танками й БТР під вежею, розвантажилися, і в цей час їх почали накривати міномети, чоловік тринадцять було з мінометними пораненнями. Тому мені доводилось їх перев’язувати, вантажити в БТР й відправляти на так звану велику землю. Я умів це робити, бо всі капелани проходили тактичну медицину — надання першої медичної допомоги.

«В аеропорту ми стали з бійцями друзями»

— Я думаю, що в аеропорту ми стали з бійцями друзями. Був у нашому житті такий випадок: ховали лікаря з позивним «Псих». Я не був із ним знайомий особисто, лише чув про нього; коли я був на вежі, він був з «Архітектором» і «Гітаристом» у новому терміналі. Близько місяця сепаратисти не віддавали його тіло батькам, вимагали викуп. Коли вони нарешті віддали тіло, його мати попросила, щоб приїхали капелани, тому що за декілька днів до своєї загибелі він вимовив молитву-покаяння й став християнином. У нього була можливість поїхати з аеропорту, тому що він був поранений, але він сказав, що не може залишити своїх поранених, тому що тоді вони залишаться без лікаря. Коли ми його ховали, з аеропорту було дуже багато наших знайомих.

Я теж думав про те, наскільки потрібне там наше служіння, чи згадають мене бійці після того, як пройде війна, чи згадають при зустрічі? І мене дуже вразило, коли я стояв на сходах біля міської адміністрації й раптом побачив, як із натовпу до нас почали йти військові. Хлопці обнімали нас, ледь не валили з ніг, і я зрозумів, що це були бійці, з якими ми були в аеропорту.

У десантників є таке негласне правило, що вони збираються тільки своїм колективом. Після того як поховали Ігоря, ми їм запропонували поїхати з нами в Дім молитви, посидіти за одним столом, щоб його пом’янути. Вони спочатку сумнівалися, а потім погодилися.

«Бог зберіг бійцям життя, щоб вони наслідували вічність»

— У десантників є погана, на мою думку, традиція: вони кажуть, що не здаються в полон. Тобто за певних обставин вони можуть усвідомлено позбавити себе життя. Вони обвішуються гранатами і в той момент, коли можуть взяти в полон, цю гранату підривають. На вежі була ситуація, коли розуміли, що ось-ось — і все, уночі можуть увірватися. Якщо не всі загинуть, то потраплять у полон, і вони почали обвішуватися гранатами. Я їм почав розповідати, що це один із найбільших гріхів, який вони можуть скоїти у своєму житті. Мене радувало, що проходив якийсь час, і я помічав, що цих гранат на десантниках уже нема. Тому, думаю, Бог через мене виконав ту задачу, яку планував, — зберегти бійцям життя так, щоб вони унаслідували вічність.

У нас був плеєр — там був Новий завіт англійською й українською — навіть хворий «Моторола» колись слухав його, казав: «Так укропи зомбують своїх солдат». Розказував: якщо вони загинули в аеропорту, то одразу потрапляють до раю. Та ми казали про те, що в рай людина потрапляє, якщо покається перед Богом.

Узяли вони плеєр після того, як аеропорт був зруйнований. Вони витягували з кишень у поранених чи мертвих бійців. Казали, що в кожного нашого бійця є такий плеєр. Я думаю, що, звичайно, далеко не в кожного, та у багатьох — ми роздавали всім, хто бажав їх взяти.

«Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим»

— За три мої ротації на Донбас я зустрів одного атеїста. Я їхав на вежу, а він — у термінал. Коли я розмовляв з ним у Водяному, він мені розповідав, що він атеїст. Я у нього запитав, чи стріляли вже по ньому. Він сказав, що він був у Пісках, десь там у городі падали міни… Та я запропонував йому повернутися до цієї розмови, коли він повернеться з аеропорту. «Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим». Це була єдина людина, яка казала, що вона невіруюча.

Коли виїхав з аеропорту, я три дні ще допомагав медикам: було дуже багато поранених. Аж тут кажуть, що аеропорт здали… Знаєте, я так не вважаю. Я часто чую, що «не витримали стіни». Та солдати там були готові віддати своє життя за цей символ для України. Його обороняли до останнього й не віддали. Його не змогли взяти. Там досі є наші солдати. От нещодавно дзвонив знайомий, казав, що він зараз на РЛС — от мене після вежі вивозили на РЛС, а відстань між ними — десь метрів 700—800. Також наші стоять у Спартаку, а ще десь всередині окопалися, «пожарку» зайняли.