Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Як і всі бійці, я стояв на посту й наглядав за закріпленим за мною сектором. Я заступав на пост на дві години, спостерігав і розмовляв із бійцями. На той час 79-та вже стикалася з капеланами, до цього там був «Архітектор», ще один наш брат — Валерій Педченко, тому 79-та вже знала: коли в аеропорту є капелан, вони себе почувають спокійніше. Вони знали: коли заїжджають капелани, не так сильно обстрілюють…

Коли ми з ними заїжджали на вежу, не було жодного вистрілу. Наступного дня, коли заїжджала команда в старий термінал, розпочався бій приблизно о шостій ранку і продовжувався вісім годин. Під час цього бою я й був поранений.

Коли ми ще були в Пісках, зі мною в кімнаті був хлопець Олексій, який десь три дні лежав і грався на мобільному телефоні. Одного разу, коли ми зібралися за столом, він каже: «Я от лежав у кутку, три дні за вами спостерігав і зрозумів, що всі ваші розмови зводяться до одного: до вашого Бога. Ні про що інше ви не розмовляєте».

Довелося йому пояснювати, що Бог — це наше життя. Це було якраз перед тим, як ми виїжджали на вежу. Коли прийшов «Сумрак» і повідомив, хто в якому БТР буде їхати, цей Олексій попросив його відправити з пастирем. Певний час він мене називав саме так.

У Пісках з нами був іще один боєць, Саша, він жив у сусідній кімнаті й приходив поспілкуватися з нами. Я в нього запитав, чому він тут, а не з друзями. А він каже: «З вами відчуваю якусь віддушину».

«Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти»

— Моє уявлення про те, як там усе відбувається, дуже відрізнялося від того, як все було насправді. Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти. Я чув про війну, бачив її по телевізору, але коли туди потрапляєш… Там інше відчуття, інші переживання, світ на той час стає іншим.

На вежі ми жили на другому поверсі. На верхні поверхи піднімалися лише спостерігачі. Там були кімната, коридор, шахта ліфту, практично дуже мало було помешкань. Перший раз там зі мною було 18 чоловік.

На другий день перебування, коли почалась атака аеропорту, загорілася сусідня будівля й ми з командиром пішли подивитись, що там горить. Коли командир почав спускатися зі сходів на перший поверх, там був замінований вхід, хоча мінер повинен був його розмінувати. Я йому крикнув, що там розтяжки…

Перед виходом він зупинився й почав іти потихеньку. А я спускався позаду нього: сказали, нема розтяжок — то й нема. Потім «Сумрак» зупиняється і каже: «Давай назад, розтяжки не познімали». Коли ми тікали звідти, сходи були покриті згарищем. У мене нога там просковзнула, і в цей момент стався вибух. Осколками поранило руку та ногу. У госпіталі я був чотири дні, а потім мене відправили на амбулаторне лікування.

Ми не знаємо, як це вийшло: розтяжка вибухнула, коли ми вже розвернулися назад. Потім ми розмірковували: скоріш за все, коли «Сумрак» розвертався, антеною від рації зачепив розтяжку, і вона вибухнула.

«Боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах, як в аеропорту»

— В аеропорт знову я повернувся вночі 13 січня. Цю дату я ніколи не забуду. Я повернувся тому, що розумів: солдатам необхідна духовна підтримка.

Я заїжджав «по-бойовому», тоді блокпости були відмінені. Цього разу — з Водяного, з 80-ю бригадою. Того ж дня, приблизно по обіді, завалилися верхні поверхи вежі. Вежа обвалилася десь до 14 поверху, а ми були на другому.

Потім почалася війна, яку в Україні ще не бачили. П’ять днів уся артилерія, яка була, напевно, в Російській Федерації, розстрілювала термінал і вежу з ранку до вечора.

Цього разу було по-іншому, ніж із 79-ю бригадою. Ці хлопці не були обстріляні. Ніхто з них, окрім декількох людей, не потрапляв у серйозну бойову обстановку. Тому перші декілька днів було важко. Мені доводилося заспокоювати бійців, виводити їх із шокового стану й казати, щоб вони йшли до бійниць і відстрілювалися, тому що від цього залежало наше життя.

Коли по нас довго стріляли танки, стояв чіткий запах сірки. Один боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах. Я сказав: «Так». Якщо ти не прочитаєш цю молитву-покаяння, вічно будеш відчувати цей запах сірки.

Я роздав усім бійцям молитву-покаяння. Коли танки починали нас бомбити, бійці по черзі ставали на коліна й читали цю молитву. Я думаю, що саме в той момент, перед обличчям небезпеки, вони були щирі. Вони розуміли, що зараз людина є, а через секунду її може не бути. Біблія вчить, що кожен, хто покличе Бога, врятується. Тим паче в той момент, коли люди розуміли, що можуть не вижити, зверталися до Господа. Це так завжди.

Під час другої ротації я теж чергував на позиції «Броня». Коли починалися обстріли, майже всі бійці там збиралися і ховалися від пострілів танка. А коли наступала ніч, заступали на чергування.

Я не брав зброю до рук, хоча вона вільно лежала біля бійниці. У цьому не було необхідності. Дуже важко пояснити невіруючій людині, чому Бог, який заповів: «Не вбий», — потім посилав ізраїльських царів винищувати цілі народи. Ця заповідь була дана для того, щоб люди не вчиняли самосуду. Бог казав про те, щоб й ізраїльський народ, і ми захищали свою країну. Ворог прийшов до нас додому, і ми свій дім маємо захищати.