Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Прийшли до нашої РЛС (радіолокаційна станція. — Ред.). Найбільше я боявся, що по нас почнуть стріляти наші: ми були дуже брудні, тож було важко ідентифікувати, хто ми і звідки. Ми підійшли й почали махати, кричати — вони розуміли, що ми загрози не становимо, тому прийняли, пустили, побачили, що ми свої, швидко завантажили в машину й відправили на Водяне. Нас почистили і перев’язали. Моєму пораненню вже було чотири дні, я переживав, щоб не сталося зараження.

«Якщо він може вбити беззахисну людину, то це не солдат»

— Прийшов наш командир бригади, я йому швидко намалював і пояснив, де бійці, передав список тих, хто був у мене, бо я тоді був за старшого. Я перед цим попросив Ігоря «Психа» побатальйонно записати прізвища всіх людей, тому ніхто не міг загубитися. Про загиблих же одразу було все ясно, поіменно.

Я розповів про те, що сталося, про чисельність і шляхи підходу, просив командира швидше вивезти хлопців. Наскільки я знаю, вдень туди не поїхали, бо це було надто небезпечно. Поїхали по темному, о дев’ятій чи десятій годині. Як розповіли, наших живих там уже не було — їх по обіді взяли в полон. Не побачили там навіть сепарів — лише наших «двохсотих».

З-під завалів ми витягнули до десяти чоловік, вони були дуже тяжко поранені. З них до ранку дожили лише троє. Потім одного нібито застрілили сепари прямо на місці. Двох, Стаса Стовбана і Остапа Гавриляка, забрали в полон, а потім обміняли. У кожного з них немає однієї ноги.

Я чув про те, що, коли наші приїхали туди поночі, хотіли забрати «двохсотих», та вони нібито вибухнули. Та це не підтверджені дані. Коли сепаратисти почули, що почало щось вибухати, направили туди і вогонь, і артилерію. Той конвой, який приїхав забирати хлопців, втратив там бійців. Ось і вся історія.

А про те, що сталося з моїм другом Ігорем, я дізнався від тих, хто туди дзвонив і намагався забрати полонених. Пізніше «Сова» і «Спартанець», бійці, які були з ним в одній камері, розказали, як «Моторола» двома вистрілами в голову вбив Ігоря, коли той був у напівпритомному стані. Спочатку я не вірив у це, не думав, що так просто добити людину пострілом у голову… Потім про це багато говорили та писали, кажуть, що навіть «Моторолі» дзвонили.

Якщо він може вбити беззахисну людину, яка фізично не може йому опиратися, то для мене це не солдат, а клоун. Він працює на телевізор, на терміналі його мало хто бачив, навіть з його власних підопічних.

Значення аеропорту

— Аеропорт — це стратегічна точка, ми фактично були в межах Донецька. На оборону аеропорту ми витрачали набагато менше сил і засобів, ніж сепаратисти на його штурм. Вони розуміли, що нам нема чого втрачати, і боялися лізти до нас відкрито.

Під час перемир’я українська сторона не зорієнтувалася й не підготувалася так, як готувалися сепаратисти. Вони взагалі кожне перемир’я для підготовки використовували. Вони хотіли відсунути нас і показати всім, що вони все ж таки вибили звідти кіборгів.

«Солдати в аеропорту готові були за цей символ віддати життя», — капелан Кравець

Військовий капелан Леонід Кравець двічі був на вежі Донецького аеропорту. Останнього разу він разом із кіборгами покинув вежу в момент її повного руйнування. Капелан розповідає про те, як артилерія й танки розстрілювали аеропорт і вежу, про командира «Сумрака» й про духовну підтримку бійців:

— Коли почалася війна, я молився, думав, куди і як поїхати… Тоді мій друг, капелан «Архітектор», під час місіонерської зустрічі в Києві сказав мені, що є такий батальйон, у складі якого можна потрапити в Донецький аеропорт. І я поїхав.

Леонід Кравець (ліворуч) з товаришем на диспетчерській вежі Донецького аеропорту. Фото: Леонід Кравець

Уперше в Донецький аеропорт я потрапив 25 листопада 2014 року у складі 79-ї аеромобільної бригади. Командиром у нас на вежі був капітан «Су­мрак». Для мене честь працювати саме з ним. Це був дійсно командир з великої літери, і це була вже не перша його війна. Я був на вежі дві доби, до поранення, але не бачив, щоб він спав. Він постійно ходив, усіх розставляв по місцях, навчав, як правильно усе робити.

Тоді я пробув на вежі всього дві доби. На другий день мене поранили під час штурму. Мене тоді вивезли до дніпропетровського госпіталю, там я трохи відновив здоров’я, і вдруге вже випало потрапити до аеропорту тоді, коли вежа й аеропорт «впали».

«З Пісок до аеропорту півгодини, але видалися найдовшими в житті»

— Перший раз шлях на вежу був важким. У Піски я приїхав приблизно 19 листопада. Відтоді ми щоночі збиралися виїжджати в аеропорт, та нашу поїздку постійно відкладали з невідомих причин. І от вранці 25 числа нас врешті завантажили в БТР. З Пісок до аеропорту недалеко — всього півгодини, але вони, здавалося, були найдовшими в моєму житті. Чому? Бо навколо темно, нічого не видно, ти сидиш у «коробці», яку можуть прострілити будь-якої миті. Близько четвертої ранку ми заїжджали на вежу, а інша команда їхала на термінал. Ми повністю змінили тих, хто тримав вежу, з попередньої ротації залишилося тільки декілька чоловік з 93-ї бригади.

Я заїхав з тими хлопцями, з якими ми до того тиждень жили в Пісках. Це команда «Сумрака», і вони вже не вперше заїжджали в аеропорт. У бійців настрій був хороший, вони були обстріляні й готові до всього. Необстріляні серед них були тільки я й лікар. Але нам з ними було дуже легко.

Я колись давно служив в армії, але реального досвіду в мене не було й у бойових діях брав участь уперше.