Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Наступної ночі до нас знову приїхала МТЛБ, у ній приїхала ще одна група з мого батальйону — здається, там було 12 чоловік. На ній відвезли всіх поранених — середньої і легкої важкості та контужених. Тобто в нас уже не було поранених і половина була більш-менш свіжою. Були барикади, робочі засоби оборони, пункти бойового харчування, розподілені обов’язки — сектори обстрілу та все інше. На маленькому периметрі трималися доволі міцно, ми дали це зрозуміти сепаратистам. Ми не сильно в них стріляли, але, якщо вони з’являлися й намагалися щось зробити, вмикалися кулемети. Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися.

У цей момент були спроби штурму, аби деблокувати нас, тих укріпрайонів, що нас оточували. Було як мінімум чотири напрямки штурму, були задіяні бійці декількох бригад, в основному десантних. На жаль, ці штурми «захлинулися». Дуже шкода, що для того, аби нас деблокувати, стільки людей загинуло й отримало поранення.

Рації були у декількох людей, у тому числі й у мене, я чув, як гинули наші бійці, але не давав слухати це всім іншим.

На той момент ми знаходилися в мікросередовищі. Була смуга, по якій можна було до нас приїхати, але вона була дуже затиснута. У період перемир’я, що цьому передував, наші вороги дуже добре укріпилися довкола. Вони знаходилися навкруги нас, прострілювали практично всі ділянки довкола нас — відповідно треба було деблокувати нашу групу, щоб завести людей, боєприпаси та розширити периметр. Для цього потрібно було сполучення, це дуже важливо. Коли нас там притиснули, командування вирішило задіяти її по всій широті довкола нас і таким чином деблокувати. Можливо, треба було вчинити інакше, але, знову ж таки, постфактум добре про це говорити, а тоді ми багато про що не мали уявлення — де, що і як.

«Гіпсокартон здуло, немов папір»

— Приблизно в обід 19 січня вони вперше підірвали будівлю нового термінала. Яким чином вони це зробили, я не знаю. Усі перекриття були провалені до підвалу. Була діра розміром у пару десятків метрів чи навіть більше. Чи до п’ятдесяти, дивлячись, у якому перекритті. У цю діру ми побачили шматочки неба, хоча вона була не зовсім над нами, а трохи збоку.

У цілому якоїсь шкоди, окрім легкої контузії, вона нам не завдала. Та всі наші укриття і барикади знесло, бо вибух був доволі потужним. Він пройшов великою хвилею, знесло всі перегородкові стіни — вони були з цегли. Ще був гіпсокартон — його взагалі здуло, немов папір. Я тоді спав — мене, лежачого, посунуло приблизно на 3 м. Мені здалося, що пройшла вогняна хвиля. Та в цілому критично поранених не було, лише легкі. Потім загинув боєць із моєї роти — Олег Мусієнко, йому було приблизно 50 років, він був такий худорлявий і дуже добрий, — його зачепило випадковим уламком. Ми намагались на повний зріст не маячити, а він просто встав, щоб кудись перейти, — і йому в шию влучив уламок.

Потім усі ми очікували, що буде штурм, — розподілились по всіх напрямках, звідки міг бути вогонь, і направили туди вогневі засоби. Та його не було. З уламків ящиків та всього, що було під руками, — з цегли, банок з тушонкою — спорудили барикади, зробили бійниці, були виставлені пости. Ми були готові до подальшої оборони. Та нічого не відбувалося, вони лише періодично пускали сльозогінний чи нервовопаралітичний газ, причому всі дні, що ми там були. Ми від нього укривалися, та я не скажу, що він був надто великою загрозою. Декілька разів було таке, що сепаратисти пускали газ, починався вітер і ніс його в їхній же бік.

«Вони підірвали колони… Ми витягли з-під завалів усіх, хто подав голос»

— Ми відстрілювалися. Я казав, щоб не стріляли бездумно, тільки прицілившись, щоб економити. Наші сильні бойові точки мали вмикатися лише в серйозних ситуаціях. Дехто слухався, дехто — ні. У будь-якому випадку, якщо хтось намагався до нас підповзати, туди одразу йшов посилений вогонь; якщо у відповідь надходило декілька спалахів, то вогонь посилювався — тоді вмикалися кулемети. Були АГС, ВОГ, «мухи», гранати — усе працювало при потребі, трималися доволі нормально.

Була частина людей, яка була до цього не готова, — ми по можливості їх відправили з пораненими або вони займалися спорядженням стрічки, зарядженням тепловізорів і рацій, чистили зброю, займалися пораненими чи їжею, будували барикади. Більшість розуміла: для того щоб вижити, їм не можна сидіти без діла.

Надвечір 20 січня, коли ми прийшли до тями після першого вибуху, стався новий — з підвалу, у якому знаходились сепаратисти.

Колони, які тримали перекриття під нами, замінували і підірвали. Від будівлі залишились тільки опорні колони, перекриття й підлога, завалена сміттям. Плити «склались», ми туди «з’їхали». Я був з самого краю — на одному з напрямів у першому ряду. Тоді все провалилося метрів на 6—7. Нас з Ігорем затягнуло на 2—3 м, ще й згори навалилося. Мені завалило ногу цеглою. Та більшість хлопців упали в яму, їх завалило набагато сильніше — і бетоном, і залізом… Частина людей, які одразу прийшли до тями, злякалися можливого штурму. Усі, хто міг, вибралися нагору і знайшли автомати.

З того провалля було чутно стогін і крики людей, які провалилися. Я попросив легкопоранених і хлопців, яких дуже не зачепило, спуститись вниз, інші сіли навколо зі зброєю, яку вдалося знайти, зайняли кругову оборону. Хлопці діставали бійців знизу; проводи, які звисали у провалля, прив’язували, кидали нам кінець, а ми витягували ним людей нагору. Це продовжувалося до самої ночі, а коли стало темно, підсвічували ліхтариками. Діставали до останнього бійця, який подавав голос. Усі були знесилені — ноги запліталися, але витягнули всіх, хто подав голос.

Коли всіх витягнули, перша група, у якій був «Рахман» з двома хлопцями, пішли по допомогу — сказати, щоб до нас надіслали конвой. На той момент у нас уже не було зв’язку. Вони пішли, а потім Рахман повернувся з конвоєм.

Приблизно опівночі взводний лейтенант «Халк» повів другу групу з 14 чоловік, у якій були легкопоранені та контужені, з аеропорту. Пропонували піти і мені, але я з Ігорем залишився. Не дарма — о четвертій ранку приїхав конвой аж із трьох машин МТЛБ. Це багато, нам би вистачило виїхати. Та був дуже густий туман, а вони, ясна річ, їхали без фар, і конвой під’їхав не з того боку.

Я вибіг із термінала на вулицю, махав їм ліхтариком, кричав, намагався їх повернути. Не подіяло — вони потрапили під жорсткий вогонь, спочатку від «утёсов», потім від РПГ та «мухи». Дві машини з трьох згоріли на моїх очах. Третя машина сюди не під’їжджала, вона забрала поранених на смузі, де вони лишилися після штурму.

Я довго не знав, що робити далі. Дві машини згоріли, і зв’язку в нас не було… Я вирішив піти на вихід, за машинами. Ми пішли удвох: я і Вася «Сокол», розвідник з 80-ї бригади.

У мене була поранена нога, а в «Сокола» прострілена гомілка, ми обидва були такі «спортсмени», що могли й не дійти.

Була приблизно шоста ранку. Від термінала ми відійшли спокійно. Ішли потихеньку, спираючись один на одного. Коли починали стріляти, ми лягали, лежали на землі, дивилися на небо — можна було навіть заснути, так там було тихо і спокійно. Потім піднімалися й ішли далі. Інколи навіть повзли. Та все ж більше йшли по бетону, щоб не натрапити на міни чи боєприпаси, які не вибухнули. Ішли по слідах від МТЛБ, які нещодавно приїжджали до нас. Дорога зайняла приблизно дві години.