Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Водію, друже, виручай»

— Їхати назад було страшніше. Коли машина мчить по злітній смузі, у неї з обох боків можуть летіти ПТУР і постійно стріляють два крупнокаліберних кулемети «Утёс» — один стояв уздовж смуги, у кінці, а другий — посередині, поперек. Вони постійно стріляють — у них гарна швидкострільність та дальність бою, і калібр у них теж нічого. Вони наскрізь пробивають броню. Нюанс у тому, що, коли ідеш в аеропорт, вони цього не очікують. Поки вони зібралися, починають стріляти навздогін. Та потім вони очікують на момент, коли ти будеш їхати назад, ціляться — це вже страшніше.

Я виїжджав на МТЛБ (всюдихід, призначений для доставки людей і транс­портування вантажів на великій швидкості). В один тягач вмістилося багато людей, а наш був напівпорожній, я там навіть лежав. Наді мною був відкритий люк, я запам’ятав, як туди залітав сніжок і свистіли трасери. Якби вони пролетіли на декілька сантиметрів нижче, то влучили б у нас.

Це ж не бій — там ти можеш заховатися й відстрілюватися. А тут ти просто їдеш, беззахисний, і думаєш: «Водію, друже, виручай».

Нас постійно возили не наші водії, дай Бог їм здоров’я. Бо навіть один раз на день отак поїхати — це величезний стрес, навіть більший за бій. МТЛБ — це просто тягач, в якому навіть зброї немає, він пробивається наскрізь. Виходить, тебе постійно намагаються роздовбати два кулемети, а якщо ще й ПТУР летить…

І, відповідно, коли машина під’їжджає під термінал, у неї також намагаються чимось влучити здалеку — і «Мухою», і ВОГ.

Нас вивезли в Піски, потім далі, на місце нашої дислокації, у Костянтинівку. Дали нам декілька днів — відмитися, поїсти та відпочити. Потім ми ходили в караули по Костянтинівці, деякі поїхали додому у відпустку.

«Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог»

— Армія в Україні зараз — напівдобровільна справа. Так, є наказ, так, треба туди їхати. Нас запитували, хто поїде до аеропорту, іноді намагались переконувати — та люди, які готові туди їхати, йшли добровільно. Це і на краще, бо навіщо змушувати їхати тих, хто не готовий…

Удруге ми туди поїхали одразу, як закінчилось перемир’я, — нас перекинули у Водяне, там ми чекали деякий час. З настанням темряви у нас була невдала спроба штурму однієї зайнятої сепаратистами будівлі. Танки тоді нас не підтримали — вони десь заблукали. Після цього ми поїхали в новий термінал підтримувати людей, бо вони були виснажені боями з багатьма пораненими. Нюанс був у тому, що туди було дуже важко прорватись на той момент.

Я туди поїхав зі своїм товаришем Ігорем, позивний «Натрій». Потім він потрапив у полон, у нього двічі була можливість піти звідти пішки, та він залишався з пораненими. Ігор був побитий мало не до смерті, його вбив «Моторола» двома вистрілами в голову, коли той був у напівпритомному стані.

Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог, як би це не звучало. Ми їхали туди групою з 14 чоловік на двох МТЛБ. З нашого батальйону заїжджала тактична група, був командир Зубков Іван Іванович із позивним «Краб», він потім загинув. З нашої роти були ми з Ігорем. Набились у тягач як оселедці в бочку, у бронежилетах, бушлатах, бо тоді була зима, холодно, ще й рюкзаки в усіх були чимось набиті. Коли їдеш, не видно, але чутно, що поруч щось вибухає… Доїхали, за це, знову ж таки, спасибі хлопцям-водіям.

Почали розвантажуватися. Доки ми розвантажували воду, соляру, генератор, бойовий комплект, рюкзаки, наш МТЛБ підірвали з верхніх поверхів — чи то граната прилетіла в люк водія, чи то РПГ. Вона загорілася з боку водія — ми його дістали з машини, він був обпалений і не вижив. А другий МТЛБ поїхав — через це ми не змогли вивезти поранених і загиблого.

«Усі були стомлені, виснажені й поранені»

— Ми заїхали, зорієнтувалися на місцевості — тоді периметр, який утримували наші хлопці, вже був невеликий. Боєприпасів було достатньо, але люди були стомлені, виснажені й поранені. Деяка зброя вийшла з ладу. Хлопцям потрібна була моральна та фізична підтримка.

Коли ми заїхали, «свіжих» людей одразу розподілили по постах і напрямках, почали облаштовувати свої бійниці, кулеметні гнізда й барикади. Будувалося це з ящиків із патронами — їх було дуже багато, достатньо для того, щоб у декількох місцях зробити багатошарові барикади й поставити на них по кулемету. Призначили людей позмінно на пости, розгребли все, що було під ногами, відділили поранених.

Тією групою, що залишалася, позмінно командували Іван Іванович «Краб» і я. Ми доповіли про обстановку і почали шукати… Іван Іванович розібрався зі зброєю — його хлопці з роти вогневої підтримки, які розбиралися в крупнокаліберних кулеметах, АГС та в усьому іншому, полагодили, зібрали й почистили деякі речі. Ми розклали всі боєприпаси по різних місцях — знали, скільки у нас гранат, «мух», ящиків «7-62» чи «5-45», ПКМ, РПГ чи ДШК. Крупнокаліберний кулемет відіграє дуже важливу роль — він далекобійний, пробиває стіни й техніку. Відповідно усе це трохи налагодилося. Ми дали людям відпочинок.

Далі почали шукати способи під’їзду до нашого периметра. Нашу МТЛБ спалили, то ми почали шукати сліпі зони, щоб нас не прострілювали і можна було під’їхати й забрати поранених. Ми знайшли таку зону доволі швидко. Наша група приїхала туди в ніч з 16 на 17 січня (конвої тоді їздили тільки вночі). А наступної ночі вдало приїхала ще одна МТЛБ — ми завантажили всіх критично поранених та двох загиблих (нашого водія і хлопця, який загинув до нашого приїзду; тобто на той момент був лише один загиблий — це показник, що бій був на нашу користь, хоча ми й втратили багато периметра). У них була перевага — вони з одного боку воювали двома танками. У нас і близько такого не було.

«Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися»

— Нам на МТЛБ привезли воду, бо з нею були труднощі — усі дуже хотіли пити. Коли її завантажували, мене поранило — під кінець сепаратисти зрозуміли, де ми знаходились, і намагалися туди дострелити, і мене, напевно, зачепило рикошетом у ногу. Тоді медик Ігор із позивним «Псих» — зовсім молодий хлопчина, йому, здається, було 23 роки, дуже тямущий медик, він теж загинув, — він мене тоді швиденько перев’язав і зупинив кров. Я тоді відіспався, а потім знову був здатен вести бій.