Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Професійний військовий із позивним «Сєвєр» у другу свою ротацію в аеропорт зайшов за кілька днів до того, як бойовики підірвали термінал. Він розповідає про те, як витягував товаришів з-під завалів, як намагався вивести з-під обстрілу машини, як заблукали в тумані, як поранений разом із товаришем дійшов пішки до своїх:

— Уперше я потрапив в аеропорт наприкінці листопада — на початку грудня і був там шість днів.

Як ми туди дісталися… Процедура проста: нам кажуть — ми виїжджаємо на точку. Там очікуємо на команду, перевіряємо готовність техніки, чекаємо на паузу між перестрілками. Перед першим заїздом ми чекали дві доби. Перша рота нашого 90-го окремого аеромобільного батальйону замінювала там 79-у бригаду.

Обидва рази я був у новому терміналі. Поверх — поняття абстрактне. Те, що з одного боку зветься першим поверхом, з іншого — підвал. Ми були на умовному другому поверсі. Під нами було те, що з одного боку звалось підвалом. Там був мій пост.

У перший заїзд я був на «першому» посту, туди зазвичай приїжджали машини — привозили поповнення, вивозили поранених і бійців на ротацію. Крім того, звідти велось постійне спостереження на 160°.

«Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, ви здивуєтеся»

— З якою періодичністю в годинах/хвилинах там був обстріл, я вам не скажу. Зрозуміло, що він був кожного дня, щораз по-різному. Коли ми заїхали, у 93-ї бригади сепари відбили старий термінал і там закріпилися. А між старим і новим терміналами відстань 70 м. З їхніх вікон-бійниць постійно щось стріляло. Якщо зав’язувався бій, то були задіяні «Мухи» (РПГ-18 «Муха», ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання), гранатомети, підключалася крупнокаліберна зброя та снайпери з обох боків.

Перші дні були напружені: ми по черзі брали участь у боях з боку старого термінала. Якщо бачили, що там щось серйозне, підтягувались до тих постів, які були з боку старого термінала, і допомагали там хлопцям. Навпроти старого термінала були пости «Ромео» і «Номер чотири», як ми їх називали. Я ходив постійно на «Четвірку» до своїх хлопців, іноді вів з ними бій, іноді намагався коригувати вогонь. Це відбувалось декілька разів на день, не кажучи про артилерію, — коли зав’язувався серйозній бій, вона завжди викликалася й працювала. Як і в них, у нас не найточніша артилерія у світі — іноді це була дуже непогана робота, іноді — не дуже.

Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, у будь-якому випадку ви здивуєтесь. Так і сталося, попри те що кожен був готовий побачити щось незвичне. Але те, що кожен там побачив, змінювало людей. Можна сказати, «бойове хрещення» було пройдене. Усі, хто там був, — серйозні солдати, принаймні, звідти вони вийшли саме такими.

Не знаю, що саме змінилося в мені, я не вловив цю ноту. Я вже служив до аеропорту, був миротворцем, учасником бойових дій, бачив, як убивають людей. Цього разу хоч і дивувало все, але не так, як багатьох інших.

Я був в Іраку. Єдине, що дійсно схоже між цими двома війнами, — там теж воював, можна сказати, один народ — суніти і шиїти. Звичайно, ми з росіянами не один народ, але в нас багато спільного, і те, що зараз їхні лідери хочуть захопити територію, копалини, прикрившись чимось благородним… Напевно, усі війни, коли починалися, прикривались чимось «благородним».

«Усі були рівні — кожен вартий, не більше не менше, свого життя»

— Кожна людина має перш за все сподіватись на власні сили і розум. Якщо вона бачить, що на її посту треба, наприклад, кинути сітку чи поставити мішки з піском, то не треба чекати команди, доки прийде командир і скаже про це. Це не «гражданка», коли хтось не хоче виконувати зайвої роботи… Треба просто взяти і зробити, тому що на кону життя твоє і твоїх друзів. Це люди повинні добре розуміти, всі там були рівні. Кожен вартий, не більше не менше, свого життя. Якщо командир хороший, за ним люди підуть, і не важливо, який у нього чин, таке не міряють погонами.

Виходити за межі оборони просто не вдалося б. У цілому, якщо нам треба було щось зробити, аби втриматись там, — іноді треба було б це робити, іноді воно і робилося… Зараз добре про це розмірковувати, коли це вже в минулому. Звичайно, був наказ утримувати свою територію: якщо є периметр, його треба утримувати будь-якою ціною. Якщо є можливість його розширити, треба це зробити, але це вже інше питання…

Найскладніший момент був, коли там уперше вбили нашу людину. Бійцю в голову прилетіла куля, він був іще живий, коли ми його вантажили в БТР. Та поїздку він не пережив. Це був дуже серйозний момент для мене — це сталося під час одного з найперших боїв, після взяття старого термінала. Хлопці ще не були готові до такого.

Сепаратисти хотіли розвинути успіх, після того як захопили старий термінал. Казали, що приїжджав російський «Вимпєл» і намагався нас «притискати». Але я так зрозумів, вони надовго запам’ятали ці виїзди. Судячи з усього, і нас також. Хто прийшов до нас з автоматом — хай не ображається.

«Після першого заїзду зникло відчуття страху»

— Після першого перебування найбільше запам’яталося те, що з сепаратистами можна так само воювати, аніскільки не боятися. Вони не якісь там «суперспецпризначенці» — вони теж вчиняють безглузді речі… Після першого заїзду в аеропорт зникло відчуття страху, з’явилось осмислене розуміння для прийняття рішень, що треба воювати і не боятися. Бо всі їхали в аеропорт із думкою, що там — пекло.

Перші чотири дні були в якомусь напруженні, але потім я виспався, поїв нормально, навіть якимось чином почистив зуби — і поглянув на все по-­іншому, почав інакше себе поводити, знайшов місце, з якого дуже добре можна було стріляти.

Нас вивели звідти раніше, ніж повинні були. Не знаю, чому так вийшло. Може, тому, що приблизно через п’ять днів постійні перестрілки зі старого термінала закінчилися. Вони вже зрозуміли, що просто так, наскоком, нас не взяти: ми укріпилися й давали добрий опір. Може, вирішили нас поміняти, доки тихо, а може, тому, що старого термінала не стало і було потрібно менше людей.