Вони мені кажуть, що «беремо тільки усіх» або «нехай поранені помирають». І я вирішив, що хлопці повинні вижити.
Вони викликали лікаря й разом із ним повернулися в термінал. Там було багато поранених і п’ятеро, м’яко кажучи, тяжкопоранених. Лікар вколов хлопцям знеболювальне, наклав пов’язки.
Наступного дня, коли був обмін «двохсотими», ополченці всі ходили й дивилися на мене. Кричали, що я очі не відводжу: «Дивися, дивися, як вовк дивиться».
«Місяць полону. Морально тиснули, фізично не чіпали»
— У полоні мене, можна сказати, не чіпали, не били. Крім морального тиску, нічого не було — ні тортур, ні фізичних принижень. А хлопців били.
Психологічний і моральний тиск був цілодобово. Усе намагалися знайти якихось польських найманців чи американців або якусь літературу. Казали, що обміну не підлягаю, бо кіборг, бо «очі горять і знову повернешся».
У мене брало інтерв’ю «НТВ». Питали: «За що ви воюєте?» Я казав: «За прапор, за гімн, за Україну». А вони: «Але ви ж убиваєте мирних жителів!», а я їм відповідаю: «Я мирних жителів у терміналі не зустрічав. Не було там пасажирів».
Фотографія Анатолія Свирида у полоніПотім я таки потрапив на обмін. Звільнили з полону 21 лютого. І головне, що ті п’ятеро тяжкопоранених залишилися живі.
«До того, що трапилося, не можна було доводити»
— Захист аеропорту був і залишається важливим. Але до такої ситуації доводити не можна було. Треба було зробити все «красиво», замінувати, вивести людей і «помінятися ролями».
На жаль, у нас воєнне планування не особливо проглядається. Якщо був у командування план з утримання аеропорту, то треба було укріплятися весь час де тільки можна й починати це робити з самого початку.
А так виглядає, що це була спонтанна реакція хлопців на всі анексії, відступи й «здавання», а потім вже з’явилася політична воля.
Бо як все почалося?! Увійшли ополченці в аеропорт. Наш спецназ їх вибив. Красиво так, шикарна операція була. От і треба було далі так само красиво укріпитися на позиціях й утримувати аеропорт скільки треба.
Можливо, думали й про план подальшого наступу. Потім, очевидно, не виявилося сил для цього. Склалося так, що в нас усі елітні підрозділи відігравали роль звичайних піхотинців. Ну, може, елітних піхотинців.
У нас є дуже хороші командувачі повітряно-десантних військ. Освічені, які продумують усі операції. Той же комбат 79-ї бригади. І не тільки він. Зараз є вже такі капітани, майори й комбати, що можуть легко очолювати бригади. Той рейд, який провела 95-а бригада, аналогів в історії не має.
А захист Донецького аеропорту, звісно, мав сенс, але робити все треба було по-іншому. Якби в перші дні укріпилися добре, то можна було б тримати й тримати.
Наші хлопці в аеропорту показали, що вони можуть утримувати позиції, незважаючи ні на що. Я собі не дуже уявляю, як би ті ж самі американці воювали в тих умовах, які були в аеропорту. Атаки, обстріли з танків і мороз нижче 20 °С. Я отримав перше поранення 2 грудня, і тоді було –22 °С.
У таких умовах дух навіть більше важить, ніж підготовка. Було відчуття, що нарешті нація відроджується, з’являється якийсь козацький дух, який сотні років спав десь. Він був там — в аеропорту, цей козацький дух.
У всі часи, і в Другій світовій війні, і в Афганістані, українці як воїни і командири показували себе дуже добре. І в інтелектуальному аспекті, і силою духу. А в аеропорту вже включилося щось більше, ми справді відчули, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу».
«Мій друг Ігор залишився з пораненими. Його вбив “Моторола”», — «Сєвєр»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 82. Приємного читання.