Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

— Найстрашніше, коли ти чуєш стогони друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. Немає знеболювальних — вони десь там під завалами знаходяться. Оце крає душу більш за все.

Мій побратим, Женя Яцина, був тяжко поранений, були перебиті ноги. Він дуже любив життя, але потрапив в обставини, де вижити виявилося неможливим. І коли він зрозумів, що він уже, в принципі, не жилець, просив мене, щоб я його добив, але я не мав на це права. Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну, і Женя не дожив.

Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг. Він такий веселий був, з таким почуттям гумору надзвичайним. Навіть тоді, перед цим нашим заїздом у термінал, розуміючи, що нас чекає, він своїми жартами компенсував хвилювання. Він зміг підтримати бійців, у яких був перший заїзд туди.

У школі, де він вчився, йому встановили меморіальну дошку. Я вважаю, що це правильно. Країна має пам’ятати своїх героїв. Бійцю треба знати, що у випадку чого його пам’ять належно вшанують.

Треба розуміти, що звичайні люди можуть робити геройські речі. Наче з виду звичайна собі людина, а виявляється, що в надзвичайній ситуації це просто кремінь.

Після першого вибуху я говорив хлопцям, що загинути в бою за свою землю — це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна це честь.

Ті ж російські військові гинуть. Їх прислали сюди. Серед них же теж є нормальні люди, у них є сім’ї. Але їх хоронять як незрозуміло кого.

«Не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори»

— З нашого батальйону було чоловік 20. Там іще різні підрозділи були, різні роти з різних бригад. Багато загинуло. Я особисто бачив десь близько двох десятків загиблих.

Ми діставали кого могли з-під завалів. Живих дістали дев’ятеро. Але вони були тяжко поранені. Ми допомагали як могли. Кололи лід, давали пити. Але хлопці помирали, а підмога не йшла.

Хтось у ніч на 21 січня вийшов. А я, Ігор Брановицький і Олександр Михайлюк вирішили залишитися із пораненими. І ще хлопці залишилися.

Я до потрапляння у цю ситуацію був упевнений, що ніколи в житті в полон не здамся. Але коли хлопці помирали вночі, помирали один за одним, без знеболювального… Молоді хлопці, 21—22 роки, я мусив щось зробити.

На жаль, не всіх, але половину з тих, кого ми дістали, врятував.

Почало світати, я взяв якусь білу шматину й пішов. Вийшов між першим і другим «рукавом» і пішов у бік старого термінала.

Ну, «пішов» — це сильно сказано. Я поранення у ноги отримав 19 січня, а це було вже 21. У ногах кілька десятків осколків. Від падіння там іще поранення додалися й контузія. Зовнішній вигляд у мене теж був іще той: весь посічений — від пальців до голови.

От іду, шкандибаю, а мені назустріч виходить такий собі «мікс» колишніх «братніх народів»: росіяни, білоруси, східні хлопці. Різношерсті такі, але всі з хорошою підготовкою, видно, що військові, у тому числі учасники військових дій у Чечні, специ. Білорус там був, з такого їхнього 5-го полку спецназу. І весь цей «мікс» приїхав рятувати братський народ Донбасу від «фашистів», від «бандерівців».

От я їх побачив і кажу: «Покличте командира». У відповідь було багато усіляких реплік: хтось там різати хотів, хтось не різати, а стріляти. Я не дослухався, у мене була конкретна мета, і що там хто говорив — не важливо. Я був готовий на все, тільки щоб якось допомогти пораненим.

Мене обшукали і повели. У деяких місцях — там, де купи металу й сміття, — навіть тягнули попід руки, бо я на обидві ноги ледве наступав — ішов як справжній кіборг, як робот.

От вони провели мене через новий термінал, і, коли ми практично до старого термінала дійшли, нас зустрів польовий командир «Матрос» із підрозділу «Спарта». Він чи не єдиний був з «мєсних».

«Хто, хто? — перепитує. — “Спартанець”? Так це ж ми «Спарта». А я йому: «Хлопці, ви “Спарта” півроку, а я “Спартанець” уже давним-давно». І кажу, що прийшов домовлятися про коридор для вивезення тяжкопоранених і що необхідно терміново надати медичну допомогу.