Ні, звичайно, не всі. Є певний відсоток людей, які мають свою думку. Але, ви знаєте, я був в Іловайську. Ми там коли півміста утримували, нам доводилось тісно спілкуватися з місцевим населенням.
Я вам так скажу: там ідейних, тих, які за Новоросію чи Росію, дуже мало — там більша частина безхребетних, байдужих, яким усе одно: «Моя хата скраю і лиш би мене не чіпали». Я краще матиму діло з ворогом, який має свою чітку позицію, ніж з тією людиною, яка сьогодні твій ворог, завтра вона тобі посміхатиметься, а післязавтра встромить у спину ніж.
З такими людьми не можна мати справу, бо ніколи не знаєш, чого від них чекати. Це головна проблема Донбасу.
«Я залишився з пораненими і вийшов до сепаратистів на переговори», — «Спартанець»
Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним «Спартанець», перебував у Донецькому аеропорту під час його руйнування. Він розповідає про обвал плит перекриття, про загибель побратимів і про те, як з білим прапором вийшов до бойовиків, щоб урятувати поранених:
— Я був серед тих добровольців «крайньої» групи, яка заходила в Донецький аеропорт перед самим його зруйнуванням. До того ми були в районах, які прилягали до аеропорту: Тоненькому, Опитному, Водяному, Авдіївці, «Зеніті». Ми приїхали туди на ротацію. Людей там треба було постійно міняти, бо в тих обставинах — морози, постійні атаки й обстріли — організм працює на межі своїх можливостей. Ну і плюс поранення і таке інше.
Прорвалися ми в аеропорт під обстрілом, під ранок. Заїхали, слава Богу, чи ні, але то вже таке діло. Ми зробили те, що мали. Ми їхали на допомогу нашим бійцям.
Заїхали в ніч на 18-го січня, а 19-го був перший вибух, і 20-го уже остаточно термінал як такий перестав існувати.
Дев’ятнадцятого січня, напередодні першого вибуху, бойовики застосували газ, а саме хлорпікрин. Це така бойова отруйна речовина сльозоточивої та задушливої дії. Вони гранатометами пробили отвори в стелі, там, де не пробили міни, потім пустили звичайний дим, а після нього пішов газ. Він дуже летючий, і достатньо одного вдиху, щоб після цього задихатися і корчитися. «Рвота» — це м’яко сказано, нас просто вивертало і виїдало очі. Протигазів було дуже мало, та й вони після вдихання газу не могли допомогти.
Природним бажанням було потрапити на свіже повітря. Бойовики на це й сподівалися, але ніхто не вискочив. Ми просто валялися в калюжах і корчилися, але залишилися на позиціях. Тут на руку нам зіграло те, що стіни були фактично зруйновані. Газ через час видуло протягами.
От після газу сепаратисти підірвали частину перекриттів і потім пішли на нас штурмом, який з перервами тривав більше 12 годин.
Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону, позивний «Спартанець»«Вибух розніс перекриття, мов пил»
— Такий потужний був вибух, що перекриття бетонні розлетілися мов пил. І ми опинилися під завалами — під обваленими плитами перекриття. Ми пролетіли 5—6 м униз і тоді, на жаль, зазнали втрат. З моєї роти загинуло три людини. Це Женя Яцина — «Бєня», Іван Марченко й Олег Мусієнко. Та інші хлопці.
Там тоді все врізалося у пам’ять. Особливо ті вибухи.
Враховуючи кількість вибухівки, яка там знаходилася, вибухи були дуже потужні. Вони замучилися нас штурмувати, втрачати людей і вирішили у такий спосіб досягти мети. Вони підірвали колони, які тримали перекриття. Хлопці думають, що вибухівку вони заклали, коли напередодні забирали своїх поранених разом із представниками. Особисто я їх не бачив, але хлопці так казали. Я ж кажу про те, що я бачив, — про вибухи.
Коли рвонуло, я стояв з Ігорем «Психом». Це медик — Ігор Зінич. Він неймовірна людина, стількох врятував. Ігор загинув. І «Краб», Іван Іванович Зубков, теж. Це герої. Реальні герої.
Ми стояли, розмовляли, і в цей момент — вибух. Навіть звуку не встигли почути, як відкинуло вибуховою хвилею.
Для мене це була вже третя контузія. Я отримав забої хребта й ніг, але загалом залишився цілим.
Тут доля, звісно, своє зробила, бо якби вибух був хвилин на 10 раніше або трохи пізніше, то я був би посередині, де стояв кулемет ДШК, — якраз в епіцентрі. А склалося так, що я перед цим попросив мого друга «Італійця» вивести мене за периметр. Так що точно доля — доля вийти звідти взагалі та ще й вийти на хоч і поранених, але своїх ногах.
«Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 80. Приємного читання.