Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Історія мужності, братерства та самопожертви

На метеостанції я був зі зброєю, яку привіз сам: автомат Калашникова, 25 «ріжків», штук 20 гранат Ф-1. Це зброя, яку ми заробили своїм невеликим підрозділом «Одін» з восьми людей від підрозділу Андрія Білецького. Тоді ми ходили з хлопцями біля Ізюма і брали перші сепарські блокпости.

Зазвичай люди везуть зброю в місто, а я звідти її вивожу, бо вона там зовсім не потрібна. Якщо вона там є, вона рано чи пізно вистрелить. Багато людей туди її тягнуть, я не можу зрозуміти навіщо — щоб влаштувати війну всередині, яку «Правий сектор» влаштував у Мукачеві?

Заїхавши на вежу, ми стандартно посеред білого дня вивісили прапор, хоча в цей час стріляли з «Утёса». Загалом, на метеостанції я шість разів вішав прапор. Останнього разу, коли були з Іллюхою «Йожиком» та «Адіком», ми вивісили там червоно-чорний прапор. Це сепаратистів дуже роздратувало, вони почали його «гасити» — ми спостерігали за тим, як він поступово ставав дірявим. Та ми знову його вішали з криками «Слава Україні!». Їх це дратувало ще більше, і вони починали наступ. У цей час Іллюха в Інтернеті відповідає своїм «знайомим» з Росії, які пишуть: «Ми вас сьогодні знищимо», — і посміхається. Він каже: «Рем, стріляй, я зараз “друзів” додаю!»

У такі моменти війна нас трохи веселила. Це навіть піднімало бойовий дух бійцям, які безвилазно сиділи в підвалі. Шкода, що такі круті бійці сиділи в підвалі й не підтримували оборону. Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію. Іще командир 3-го полку кіровоградського спецназу, «Абхаз», класний боєць, і коригувальник «Адвокат». Ці хлопці справжні воїни, а так нормальних бійців я мало бачу.

Червоно-чорний і синьо-жовтий прапори над вежею метеостанції ДАП. Фото: «Рем»

Часто бійців набирають таких, що взагалі не хочуть воювати. Пам’ятаю, з Харкова один приїхав на три дні, зробив фото і все — він герой. Отримує «атошний» і йде. А ще якось надіслали п’ять снайперів. Іде бій, на нас наступають, а ми з Іллюхою відстрілюємось. Так один із них мені каже: «Ви витрачаєте стратегічний запас патронів. Одна куля — одна людина». Той, хто розуміє, що таке атака, оцінить «красу» його зауваження.

Роль росіян також перебільшують, і те, що вони «серйозні бійці», — нісенітниця. Ніякі вони не серйозні, вони стандартні, як у книжці. Там, де я був, поки росіянам не вдалося провести жодного захвату.

«Усі були контужені, слабкі. Поїсти нема коли, усе стрільба та стрільба»

— Я точно не пам’ятаю, коли відбувся штурм метеостанції, це було на початку січня. Тоді ми перебували на «висоті». Пам’ятаю, вночі я приходжу до пацанів — подивитись, спостерігають вони за позицією чи ні. Підходжу з чайком, дивлюсь — «Косяк» спить. Кажу йому: «Прокидайся, сякий-такий», а він: «Я ненавмисно заснув». А «Добрий» нормально так спостерігає і раптом каже: «Рем, дивись, там якісь два тіла йдуть». Я кажу, нехай підійдуть на стрілецьку дистанцію, бо без тепловізора неможливо побачити ціль вночі. Може, з «Мухи» щось шуганемо. Потім бачимо — і на злітній смузі «світиться» чоловік 30. Думаємо: щось тут не те, це якесь відволікання. А на ранок, коли почався наступ на метео­станцію, стало зрозуміло, що трапилося. Ті двоє йшли і «світились» — «бахкаєш» по них, вони роблять вигляд, що тікають, а в цей час основна група у спеціальних костюмах, які не видно у тепловізор, обходить нас і засідає з кулеметами.

Тож коли почався штурм метеостанції, «бомбили» спочатку з «танчиків», от тоді її вперше знесли, потім вже «беха», а за «бехою» йшла піхота. Я стріляю з кулемета, а мене знизу починають обстрілювати ті, хто вночі обійшов висоту. Вони нас фактично оточили і дві доби бомбили з танків. Я нічого не розумів, усі були контужені, слабкі. Ми не могли поїсти, сходити до туалету, усе стрільба та стрільба. Усі стомлені, брудні…

Хотілося просто десь впасти, дати спині відпочити, але це було неможливо: усе було «голе», а на тобі — 25 «ріжків», автомат і кулемети. На тій висоті у такій ситуації ми пробули чотири доби. Спочатку ще якось намагалися мінятися, щоб подрімати, але дві доби під час штурму взагалі ніхто не спав.

Ховатися там не було де — за злітною смугою б’є танк. Я кажу птуристу: «Бий!» А він каже: «Запітніло, не бачу». І це у той час, коли танк стоїть у 800 м від нас і гатить. Ось такі вояки також були. Ні, є, звичайно, класні військові, але ці були не дуже класні. Одним словом, був ПТУР, але він не працював і в нас тільки стрілецька зброя була. Потім прийшов мій комбат, каже: «Куди ви два вагони БК витратили?» Я кажу: «Піди по полю, подивись куди».

Був момент, коли здалося, що сепари зараз зайдуть і буде «рукопашка». А я «ефочку» (осколкова граната Ф-1) вгору кидаю — вони відступили і злізли з гори. Вони думали, що цю висоту обороняє багато людей, бо ми ці уявлення своєю активністю підтримували. І так трималися дві доби.

Я розумів, що сили вичерпуються, просив допомоги — казав, везіть заміну, бо залишити висоту не можна. Якби ми пішли з висоти, її б зайняли сепари — і все: аеропорт був би їхній. Я їм кажу, що мене оточили, навколо висоти — одні міни, я ж не можу вилізти та дістати їх, там у шаховому порядку скрізь стоять кулеметники. А вони кажуть, що на «Старшині» (на той момент це був позивний «висоти») усе нормально.

Лише потім приїхали хлопці, винесли СПГ, а потім 93-тя бригада «танчиком» бомбила посадку — тоді сепарів покосили добре. Дякую 93-й, там дійсно класні мінометники — вони в 30 м «кладуть» і «кладуть».

«Перше, що робили сепари, — рили окопи»

— Після штурму ми дочекалися, коли приїхав другий батальйон 93-ї бригади, привезли 16 чоловік. Я казав, що не треба так багато людей везти, бо тут їм нема чого знаходитись, «покосить» всіх, але вони привезли — потім було багато «трьохсотих». Приїхали три БМП, люди висадились, серед них був і Ваня «Оптік». Він просив, щоб я залишився. І хлопці з 93-ї, які ховались у ямі, просили їх звідти забрати, бо вони, як військові, самі не можуть звідти піти. Я всіх шістьох звідти забрав, бо і так шістнадцять чоловік, а немає де ховатися, немає де спати.

Там потрібно було копати окопи. Це перше, що робили сепари. До них заїжджають інженери, працюють, а потім уже заходять бойовики. А у нас усе через одне місце. Заходять вояки — хто хоче, той копає, хто не хоче, той не копає. Ми з Іллюхою копали на метеостанції — довбили цей лід, якісь 1,5 м рили яму, а в цей час почали бити «гради».

Але зазвичай це рідкість, щоб солдати копали. Вони беруть участь у боях, вони втомлюються, вони на нервах. Окопами має займатися інженерія. У той час, коли я своєму комбату кажу, щоб заїжджала 93-тя і що потрібні інженери, які рили б окопи, він сидить і запитує: «Прямо зараз, чи що?» Це те, за що я ненавиджу начальство «Правого сектору»: вони вважають, що начальник нічого не повинен робити, а всі інші — бидлота, яка повинна працювати і помирати.

У мене такого немає — я особисто йду з хлопцями в розвідку і на штурм, а відступаю завжди останній, після того як відтягнув тих, хто прикривав. Я ніколи їх не залишаю, я завжди з ними, тому в мене і трупів нема, бо я особисто відповідаю за кожного.

Нормальні люди, які нормально воюють, по більшій частині й гинуть. Гинуть і ті, хто стоїть під мінометом. Це найгірше: ти не бачиш противника, але пацани там помирають, бо сидять і не знають, коли до них прилетить міна. А коли вона прилітає — купа «трьохсотих» і «двохсотих».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 56. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи