Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Історія мужності, братерства та самопожертви

Павло Саліков, боєць «Добровольчого українського корпусу» із позивним «Фін», родом з Кременчука. Восени 2014 року він два тижні воював у Донецькому аеропорту. Ходив у розвідку, отримав поранення, але героєм себе не вважає:

— Я служив у штурмовій роті 5-го окремого батальйону у складі «Добровольчого українського корпусу».

Спершу я воював у Пісках, це так званий 18-й пост. Ми кожного дня бачили обстріли аеропорту. Я там із серпня був, воював там. І коли постало питання ротації наших хлопців, які першими в аеропорт потрапили, чи хтось зголоситься добровольцем у Донецькому аеропорті замінити наших бійців, — то я поїхав. Ми ж знали, що там відбувається. Ми щодня це бачили.

Павло Саліков, боєць ДУК із позивним «Фін». 16 вересня 2015 року. Фото: Павло Саліков

Десь 13—14 вересня наша група з конвоєм заїхала в аеропорт.

Там ми виконували завдання, я би сказав, розвідницького характеру. Ми мали знаходити розташування танків супротивника. Нас було приблизно двадцятеро, і командував групою «Опер».

Ми виходили за межі старого термінала, займали позиції в районі паливного сховища і по можливості коригували вогонь по танках супротивника, якщо вони там з’являлись. У бойових лобових зіткненнях мій підрозділ участі не брав. Нам треба було тихо зайти і тихенько вийти.

Стосунки між тими, хто охороняв аеропорт, між військовими й добровольцями, були нормальні. Ми виконували завдання, що ставив «Редут» — військовий офіцер, який на той момент командував обороною аеропорту. Виручали одне одного: як була потрібна їжа, вода, чи АК (автомат Калашникова. — Ред.) — без питань. Як були з їхнього боку прохання — ми допомагали, накази бойові разом виконували. Повна взаємодія!

Те саме і при пораненнях: коли нас поранило, вони ДУК надали свою техніку для вивезення. Коли я був поранений, першу медичну допомогу мені надав представник Збройних сил. Ніякої різниці не було: мовляв, це добровольчий корпус, а це — ЗСУ. Ми були рівні, бо ми бойові побратими.

Усе там похвилинно запам’ятовується, у пам’яті залишається. З цим живеш. Там усе не так, як у мирному житті. Там постійна напруга і дуже важка, специфічна робота. Робота наша, якщо сказати пафосно, — Батьківщину захищати, а якщо просто, то ми виконували свій обов’язок! Я вважав, що роблю те, що і повинен робити, от і все.

Там я протримався до 21 вересня, коли отримав поранення. Того дня поранили ще хлопців, у нас було п’ятеро «трьохсотих». Зі мною з нашого батальйону був поранений «Скіф» плюс троє бійців з 93-ї бригади ЗСУ. Нас усіх вивозили вночі, коли стих обстріл, на БМП десанту.

Завезли в Піски і вже там перенесли на транспорт наших госпітальєрів — нашої медичної служби (медслужба «Добровольчого українського корпусу». — Ред.). Наші медики прийняли і десантників 93-ї бригади. І ми всі були евакуйовані в Селідове, у лікарню «швидкої допомоги».

«Сепаратисти самі пропонували перемир’я, а потім його порушували», — «Сміливий»

Віталій Паламарчук із позивним «Сміливий», доброволець 6-ї роти 2-го батальйону 79-ї бригади. У Донецькому аеропорту був двічі: перший раз під безперервними обстрілами два тижні обороняв диспетчерську вежу, другий — коли цілою залишилася лише злітна смуга.

— У Донецький аеропорт ми зайшли не одразу. Спершу базувалися у Краматорську, у штабі АТО. Звідти й отримували завдання, зокрема і на аеропорт. Куди треба, туди й виїжджали.

Був на диспетчерській вежі аеропорту наприкінці листопада десь 12—14 днів. Наше завдання полягало в тому, щоб давати можливість підвозити все необхідне в аеропорт. Ми зайняли диспетчерську вежу, щоб її не зайняв ворог, бо тоді конвої на термінал були б неможливими.

По суті, ніхто нікого не питав, ніхто нічого не вибирав і наша рота туди заступила за збігом обставин.

Віталій Паламарчук, позивний «Сміливий»

Там бої ішли завжди  щоденно. Фактично бойові дії не припинялися. Бойовики самі пропонували перемир’я після того, як наші Збройні сили давали їм достойну відсіч. Вони просили перемир’я, а потім самі ж його і порушували, коли їм це було вигідно.

Будівлю ми поділили на сектори  на бійниці, з яких велися бої. На кожній бійниці було цілодобове чергування. Якщо в нас, припустимо, був пост номер один, то на нього ми заступали втрьох. Чергували цілодобово дві години через чотири: от є в мене чотири години, щоб поспати, а далі йде моє бойове чергування.

Можна було застосовувати вогонь у відповідь. Не будеш же стріляти куди завгодно, якщо не бачиш цілі, а по цілі у відповідь можна. Тож більшість часу ми були в обороні, а не здійснювали наступ.

«Ми на хаотичний вогонь просто не реагували»

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 60. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи