Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Павло Саліков, боєць «Добровольчого українського корпусу» із позивним «Фін», родом з Кременчука. Восени 2014 року він два тижні воював у Донецькому аеропорту. Ходив у розвідку, отримав поранення, але героєм себе не вважає:

— Я служив у штурмовій роті 5-го окремого батальйону у складі «Добровольчого українського корпусу».

Спершу я воював у Пісках, це так званий 18-й пост. Ми кожного дня бачили обстріли аеропорту. Я там із серпня був, воював там. І коли постало питання ротації наших хлопців, які першими в аеропорт потрапили, чи хтось зголоситься добровольцем у Донецькому аеропорті замінити наших бійців, — то я поїхав. Ми ж знали, що там відбувається. Ми щодня це бачили.

Павло Саліков, боєць ДУК із позивним «Фін». 16 вересня 2015 року. Фото: Павло Саліков

Десь 13—14 вересня наша група з конвоєм заїхала в аеропорт.

Там ми виконували завдання, я би сказав, розвідницького характеру. Ми мали знаходити розташування танків супротивника. Нас було приблизно двадцятеро, і командував групою «Опер».

Ми виходили за межі старого термінала, займали позиції в районі паливного сховища і по можливості коригували вогонь по танках супротивника, якщо вони там з’являлись. У бойових лобових зіткненнях мій підрозділ участі не брав. Нам треба було тихо зайти і тихенько вийти.

Стосунки між тими, хто охороняв аеропорт, між військовими й добровольцями, були нормальні. Ми виконували завдання, що ставив «Редут» — військовий офіцер, який на той момент командував обороною аеропорту. Виручали одне одного: як була потрібна їжа, вода, чи АК (автомат Калашникова. — Ред.) — без питань. Як були з їхнього боку прохання — ми допомагали, накази бойові разом виконували. Повна взаємодія!

Те саме і при пораненнях: коли нас поранило, вони ДУК надали свою техніку для вивезення. Коли я був поранений, першу медичну допомогу мені надав представник Збройних сил. Ніякої різниці не було: мовляв, це добровольчий корпус, а це — ЗСУ. Ми були рівні, бо ми бойові побратими.

Усе там похвилинно запам’ятовується, у пам’яті залишається. З цим живеш. Там усе не так, як у мирному житті. Там постійна напруга і дуже важка, специфічна робота. Робота наша, якщо сказати пафосно, — Батьківщину захищати, а якщо просто, то ми виконували свій обов’язок! Я вважав, що роблю те, що і повинен робити, от і все.

Там я протримався до 21 вересня, коли отримав поранення. Того дня поранили ще хлопців, у нас було п’ятеро «трьохсотих». Зі мною з нашого батальйону був поранений «Скіф» плюс троє бійців з 93-ї бригади ЗСУ. Нас усіх вивозили вночі, коли стих обстріл, на БМП десанту.

Завезли в Піски і вже там перенесли на транспорт наших госпітальєрів — нашої медичної служби (медслужба «Добровольчого українського корпусу». — Ред.). Наші медики прийняли і десантників 93-ї бригади. І ми всі були евакуйовані в Селідове, у лікарню «швидкої допомоги».

«Сепаратисти самі пропонували перемир’я, а потім його порушували», — «Сміливий»

Віталій Паламарчук із позивним «Сміливий», доброволець 6-ї роти 2-го батальйону 79-ї бригади. У Донецькому аеропорту був двічі: перший раз під безперервними обстрілами два тижні обороняв диспетчерську вежу, другий — коли цілою залишилася лише злітна смуга.

— У Донецький аеропорт ми зайшли не одразу. Спершу базувалися у Краматорську, у штабі АТО. Звідти й отримували завдання, зокрема і на аеропорт. Куди треба, туди й виїжджали.

Був на диспетчерській вежі аеропорту наприкінці листопада десь 12—14 днів. Наше завдання полягало в тому, щоб давати можливість підвозити все необхідне в аеропорт. Ми зайняли диспетчерську вежу, щоб її не зайняв ворог, бо тоді конвої на термінал були б неможливими.

По суті, ніхто нікого не питав, ніхто нічого не вибирав і наша рота туди заступила за збігом обставин.

Віталій Паламарчук, позивний «Сміливий»

Там бої ішли завжди — щоденно. Фактично бойові дії не припинялися. Бойовики самі пропонували перемир’я після того, як наші Збройні сили давали їм достойну відсіч. Вони просили перемир’я, а потім самі ж його і порушували, коли їм це було вигідно.

Будівлю ми поділили на сектори — на бійниці, з яких велися бої. На кожній бійниці було цілодобове чергування. Якщо в нас, припустимо, був пост номер один, то на нього ми заступали втрьох. Чергували цілодобово дві години через чотири: от є в мене чотири години, щоб поспати, а далі йде моє бойове чергування.

Можна було застосовувати вогонь у відповідь. Не будеш же стріляти куди завгодно, якщо не бачиш цілі, а по цілі у відповідь можна. Тож більшість часу ми були в обороні, а не здійснювали наступ.

«Ми на хаотичний вогонь просто не реагували»