Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Вони стріляли по нас і з «градів». Тоді горів наш поверх, усе було в диму. Бувало, повністю горів і вхід у термінал. Час від часу вони підкрадалися вночі — застрілювали до нас в залу з ВОГ. Ми тоді намагалися триматись подалі від епіцентру вибухів.

Коли починались обстріли, ми з саперами встановлювали, наприклад, три «монки» (МОН-50) — це осколкова міна, направлена на сторону, звідки буде йти ворог. Тримали напоготові кулемети. Справа були гранатомети та два автоматники. У нас, грубо кажучи, на людину по ящику гранат було — оборонятись було чим. І було де ховатись. А коли вже не стало де ховатись, почали гинути люди.

Як не дивно, там був час, щоб думати. Я думав: «Якщо загину, мати буде плакати». А ще в мене є десятирічна дочка. Та я все одно був впевнений, що ми будемо стояти до кінця. За нами ніхто не приїде і не забере, нам треба відстрілюватись до кінця. Боєприпасів було дуже багато, але без артилерії ми довго не протримались би.

Якщо говорити про останній період, то наші хлопці їздили в аеропорт і я з перших рук знав, що там відбувається, та сам повертатися вже не хотів.

Стосовно останніх днів аеропорту — результат не викликав у мене подиву. Я очікував, що це відбудеться раніше чи пізніше. Вони могли, по суті, роту танків загнати, розбомбити ці стіни і просто перебити там усе.

«Під час перемир’я сепаратисти штурмували старий термінал аеропорту», — Матлак

Активіст Майдану Олексій Матлак пішов на фронт добровольцем і став бійцем 74-го окремого розвідувального батальйону. Він розповідає, як у жовтні 2014-го брав участь у захисті Донецького аеропорту, як під обстрілами розвантажували й завантажували «конвої», а також про побут кіборгів та їхніх гостей — фотокореспондента Сергія Лойка та руфера «Мустанга».

— Я учасник більшості подій, які відбувалися під час Євромайдану, стояв тут з перших днів. Коли Росія анексувала Крим, коли почалася ця війна, я вирішив іти захищати Україну, вирішив воювати, щоб зупинити російську агресію.

Прийшов до військкомату, де мені видали повістку, а наступного дня мене вже відправили у 74-й окремий розвідувальний батальйон.

Перед аеропортом я був біля Новомихайлівки. Бійці моєї роти зайшли в село Славне. На той момент там не було сепаратистів, вони тільки проїжджали повз нього. Тож наші бійці зайшли в село, але без знаків розрізнення, і десь 2—3 дні місцеві нас мали за сепаратистів. Вони носили нашим їжу, воду, інші речі. Аж тут приїжджає «Урал» з українським прапором. То вони декілька днів по підвалах ховалися, бо чекали, що їх, як розказує по телику російська пропаганда, «карателі» будуть убивати й ґвалтувати. Жертви російської пропаганди, що тут іще сказати!

«Чомусь не було наказу нас прикривати»

— Наскільки мені відомо, найпершим в аеропорту перебував 3-й полк спецназу. Хлопці з цього полку розказували, що спочатку вони зайняли старий термінал, а новий зайняли російські терористи і найманці. Відповідно, вони «вибили» новий термінал і звільнили прилеглу територію. Третій полк там перебував декілька місяців, доки його не змінили інші підрозділи.

Коли туди відправлялися ми, нам дали наказ від батальйону. Перша ротація складалася виключно з добровольців. Ми майже нічого не знали про те, що там відбувається, бо наших хлопців там не було. Знали лише якісь страшні чутки. Було важко зважитись, поїхати в ту невідомість, у війну, в інтенсивні бойові дії.

На той момент територія старого і нового термінала контролювалася українськими збройними силами. Вежа ще була, там теж були українські військові. Єдиний шлях до аеропорту пролягав через селище Піски. Уночі ми приїхали в Тоненьке.

В одній із розбомблених хат ми заночували на декілька годин. Зранку добрались до Пісок. Там чекали близько чотирьох-п’яти годин, доки нас не завантажили в три БТР однієї з аеромобільних бригад. Удень, при світлі сонця, ми відправились в аеропорт.

Що цікаво, тоді чомусь не дали наказ із танка прикривати нас і висадка відбувалася вдень. Удень простіше влучити, бо видно пересування техніки. Наші БТР по дорозі випустили димову завісу. Коли ми під’їжджали, був сильний обстріл із 120-міліметрових мінометів. Знаєте, сидиш у БТР й нічого не можеш зробити, а навколо тебе розриви.

Хлопці потім нам розказували, що в БТР, який їхав перед нами, ледь не влучила міна — він аж підстрибнув, але доїхав. Водії були чи недосвідчені, чи тільки нещодавно були перекинуті на той напрям. Коли випустили димову завісу, наш водій секунд на 30 втратив орієнтацію — він не знав, де він знаходиться і куди їхати. Так само і ми.

Ми вискочили з БТР і не знали, де сектори вогню супротивника, де були встановлені міни, чого взагалі очікувати. Я пам’ятаю, що встиг схопити одноразовий гранатомет, який віз із собою, сумку зі спальником, причому він був прив’язаний до сумки, але розмотався по дорозі. Коли я біг у термінал, цей розмотаний спальник за щось зачепився, я впав, а тоді зірвався й побіг далі.

При цьому одразу, коли вибігли, по черзі стріляли в посадку біля монастиря. Думали, що ворог десь там може бути. По магазину вистріляли і побігли в термінал. Там уже наші бійці з першого БТР помітили українських військових. Через зону висадки забігли в будівлю термінала, де нас посадили десь на півгодини, там ми «зібрали чохли», тобто прийшли до тями.

Коли стемніло, нас розставили по позиціях в аеропорту. Моя позиція знаходилася там, де була зона висадки в новому терміналі. Основні мої обов’язки — вести спостереження, розвантажувати БТР та іншу техніку під час доставки боєкомплектів та провіанту в аеропорт.