Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Мені розповідали, що останніх три дні був постійний штурм і великі втрати серед наших бійців. І за день до того, як аеропорт «впав», їм дали наказ виходити. Із наших один хлопець загинув від пострілу в голову, більшість хлопців, які залишилися живими, були там контужені й поранені. Іще один хлопець тоді не виїхав чогось, зараз його шукають — він зник безвісти.

Мій товариш нещодавно був на декількох упізнаннях в «органах». Там тіла з аеропорту, є без голови. Роблять генетичні аналізи, бо важко упізнати. Дуже важко це пережити, насправді.

Через декілька тижнів після аеропорту я поїхав у відпустку. І в мене було відчуття, що я був в абсолютно іншій, якійсь жахливій паралельній реальності. Як інше життя, як роздвоєння особистості. Із чим це можна порівняти, я навіть не знаю.

Я думаю, що всі події, після яких ми залишили аеропорт, якось пов’язані з тими Мінськими домовленостями. Українське суспільство рано чи пізно має знати правду, і винні мають понести за це відповідальність.

«Чому росіяни йдуть вперед, а наші стоять і відступають?» — боєць «Рем»

«Рем» під час оборони Донецького аеропорту разом із 7-м батальйоном «Правого сектору» захищав метеостанцію й утримував підступи до летовища на прилеглій «Сімнадцятій висоті». «Рем» розповів про свій конфлікт із керівництвом «Правого сектору» та виклав свою точку зору на причини поразок. За його словами, якби Генштаб послав бійців 93-ї та його підрозділ деблокувати термінал, то все було б по-іншому:

— У листопаді, коли я поїхав до аеропорту, я був у складі 7-го батальйону «Правого сектору».

Ми співпрацювали з першим батальйоном 93-ї бригади — нас попросили заступити туди на посилення оборони. Ми туди не просто хотіли поїхали, ми туди рвалися. Та командир батальйону (7-й батальйон ДУК), на той момент це був Руслан Чорний, не давав. Ілля Богданов, мій товариш, підняв кіпіш, казав, що ми тут займаємося дурницями, а потрібно воювати. Гавкались серйозно, і комбат вже згаряча погодився, щоб ми поїхали. Фактично ми силою потрапили в аеропорт. Поїхали вчотирьох: я, «Йожик», Іллюха та «Адік».

До аеропорту ми були в Пісках, а потім перейшли в Тоненьке з військовими з 93-ї бригади. Там був комбат «Малий», за його вказівкою ми пішли на «Сімнадцяту висоту» і на метеостанцію.

В аеропорт ми їздили з Тоненького, там недалеко — 4—5 км. Здебільшого перебували в Тоненькому, бо його супротивнику складніше обстрілювати, важко координувати чіткий вогонь. Жили там у міцних підвалах. Звідти їздили до аеропорту, тижнями там чергували.

Небезпеку на «дорозі смерті» до аеропорту дуже перебільшують. Цю війну взагалі так страшно «обмалювали», щоб лякати хлопців. Насправді «дорога смерті» — це перебільшення — ну, стріляють, але це війна. Там скрізь «дороги смерті».

У нас була задача — тримати оборону, щоб не пройшли сепари. З першого дня ми пішли в розвідку до аеропорту, нам з Іллюхою надіслали 20 чоловік з кіровоградського полку спецназу та п’ять снайперів з 93-ї бригади. З них усіх Ваня «Оптик» — єдиний, хто пішов з нами. Ми заходили в аеропорт прямо до сепарів. Ми не стріляли, бо не знали, кого там зустрінемо. Інформації не було. І взагалі тоді ця вся війна була «неточною» — не було точної координації, розуміння позицій: де наші, де не наші, де заміновано… Часто бувало, що свої ж своїх «валили». Тому ми просто переміщалися, роздивлялися й нікого не чіпали.

У самому терміналі, як ми дізналися потім, наших тоді не було, це були сепаратисти. У них були невеликі «лази», вони висовувалися з них, дивились у тепловізори.

Потім ми стали виходити щодня, так би мовити, на «патруль». А відстань — аж до Спартаку в той бік. Бо для того, щоб розпочинати якісь масштабні дії, треба підготуватися. Це не так, наскоком: побачив людей — і все, треба їх знищити. Це неправильно, і в мене так не робиться. Ми спостерігаємо, оцінюємо: що вони можуть, яке в них озброєння, скільки людей приходить і наскільки в них швидка стрільба. Було багато разів, коли командування 93-ї просило, щоб ми виходили, а ми — в 15 м від сепарів. Озброєння в нас таке, що ми його ледь тягнули, але сепарів не чіпали, бо не таке завдання було.

Сімнадцята висота

— Ми тримали «Сімнадцяту висоту» — вона, до речі, досі «стоїть». Це — найвища точка в аеропорту. Якщо дивитися на колишню вежу, яка розвалилася, то висота ця праворуч. Зараз сепаратисти називають її «мурашником». Там 6-а рота другого батальйону 93-ї бригади і покійний «Шип» зробили лази й дуже сильно її укріпили. У той час, коли я там сидів, там нічого не було. Спостерігаєш, коригуєш вогонь, відстрілюєшся простим кулеметом і стрілецькою зброєю, бо крупнокаліберного кулемета там не було.

Над висотою літали безпілотники, та ми регулярно, майже кожного дня ходили пішки — спостерігали за тим, що змінилося, де з’явилися нові ходи, де поклали нові розтяжки і хто це зробив. Адже бувало таке, що весеушники вискочили й поставили розтяжки, а наступні виходять і на них же натрапляють.

«Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію»

— Коли були на метеостанції, ми сиділи в підвалах. Там була одна кабіна, у якій перебували хлопці з 93-ї бригади та «оунівці» — вони робили лази, щоб виходити, бо, якщо вилазиш нагору, сепари починають стріляти. Узимку, коли було 24 °С морозу, хлопці кірками землю розбивали.

На метеостанції ми стежили за тим, щоб через злітну смугу сепаратисти не переходили на Опитне, а з іншого боку — щоб не було штурму на Піски й на Авдіївку. Тримали весь проміжок між злітною смугою, Пісками, Водяним, Опитним. З 93-ї там було 20 чоловік, але вони не виходили, сиділи в підвалі.