Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Ми перебували на першому поверсі в новому терміналі, ближче до готелю та старого термінала. Усередині було напівтемне приміщення, спали ми на підлозі. Там у нас разом із хлопцями із 79-ї та 95-ї бригад був пост.

Я був і санінструктором, і інженером, і кулеметником — у мене був кулемет, а вчився я на сапера і медбрата.

Нашим бойовим завданням було утримувати лінію з певного напрямку — зазвичай противники там ішли живою силою. Коли ти когось побачив, треба було стріляти. Якщо не бачиш — не стріляєш. Абикуди ніхто не стріляв.

«Будівля довго не витримає, ми будемо тут, доки вона не зруйнується»

— Тоді в основному несли втрати сепаратисти. Кожну їхню спробу штурму із залученням живої сили наша артилерія дуже вміло і щільно «клала». Коригувальники нормально працювали, принаймні в перший тиждень. Та потім коригування почало працювати трохи із запізненням. Засікли, де міномет працює, — 30 секунд, і туди вже наш міномет «насипає». Але якщо хлопці лише тільки входили у суть справи, то проходило і 40 хвилин, доки ми тільки відстрілювалися.

У нас не було ніяких наказів, окрім того щоб утримувати аеропорт. Усе, що відбувалося всередині аеропорту, було нашою ініціативою. Бувало, якщо ми хотіли зачистити другий поверх, то повідомляли керівництво, але нам казали: «Поки не треба, хлопці, почекайте…» А так усі діяли автономно.

Ми просто «забивали» на те, що відбувалося на політичному рівні. Ми солдати, і коли ми на посту, то не маємо права обговорювати накази, які приймались на політичному рівні. Чим керуються політики і які ігри ведуть, я взагалі не берусь відповідати. Ми навіть не гвинтики в машині, а просто вихлопні гази. Та на своєму рівні ми розуміли, що будівля довго не витримає й ми будемо тут, доки вона не зруйнується. Тобто на декілька ротацій вистачить.

Ми розуміли: якщо будуть бити з важких мінометів, довго аеропорт не протримається. Тому найважливішим для нас було життя одне одного. Ми хотіли вижити й знищити якомога більше найманців. Їм було все одно, чия це країна, яке це місто, що там за люди, їм усе одно — вони ж гроші отримали…

«Хлопці, зараз будемо 3D-фільм дивитись зі спецефектами. Бойовик»

— У пам’яті закарбувалися танкові атаки, коли на очах руйнувалися стіни й утворювалися діри. Запам’яталося, як стріляють 120-ті міномети з посиленим зарядом, а на стелі — діра. Запам’яталися нічні атаки, коли все виблискує, стріляє, рикошетить.

Наслідки мінометних обстрілів — пробиті вибухами перекриття поверхів. Фото: Віталій Горкун

Не знаю, як би я це витримав, якщо мене просто так кинули у все це… без підготовки. А так я вже пройшов бої під Новомихайлівкою, Славним, призвичаївся до вибухів. Уже страху не було. Хіба що від близького вибуху та контузії — від того, що в тебе в грудях здригнулося і в голові.

Пам’ятаю, що у мене добу боліла голова, тому що я був під стіною, у яку влучив танковий снаряд.

Запам’яталося, як ми жартували і турбувалися один про одного. Як уранці робили каву і чай, як жартували між собою: «На тобі, друже, каву до ліжка». Пам’ятаю, починається атака, ми ще не бачили ворога, по нас просто стріляють з усіх боків, а ми сидимо, розслаблені, на стільцях, хоча зброя в нас, звичайно, заряджена і направлена туди. Я кажу: «Хлопці, зараз будемо 3D-фільм дивитися зі спецефектами. Бойовик». І ми сидимо і дивимось, як це все «залітає».

Кіборги — це піар

— Знаєте, мене коробить від слова «кіборги». Ми звичайні солдати, я це завжди підкреслюю. Я не ухилявся ні від строкової служби, ні від мобілізації, коли отримав повістку. А кіборги, мені здається, це щось піарне. Це не має стосунку до хлопців, які там були. Що таке кіборги… коли там людські смерті, коли одному руки відірвало, іншому в голову влучило. Які там кіборги, коли вбиває і калічить. Так само і в інших місцях хлопці гинули. Кожен із нас міг би ­підірватися, у кожного з нас могла влучити куля, навіть не в аеропорту. Давайте придумаємо веселу назву і будемо всіх так називати.

У мене у телефоні був Інтернет, я дивився, як «Life News» знімали «захват» аеропорту. Насправді вони це інсценували. Ми тоді чули, як вони один в одного луп­лять, а це, виявляється, вони знімали фільм, що нібито вони захопили аеропорт.

«Коли починалось перемир’я, приїжджали танки і стріляли по нас»

— Ми дотримувалися перемир’я, а вони — ніколи. Нам сказали: «Якщо це перестрілка локальна, ви відповідаєте. З великого не стріляйте».

А вони, коли розпочиналося перемир’я, приїжджали танками й стріляли по нас звідусіль. Десь через дві години атака вщухала. В основному ми відповідали, а не нападали.

Перемир’я не було, був час, коли сепаратисти переставали атакувати. Тобто певний час вони атакують, потім про щось домовляються і настає «перемир’я».