Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Іноді сепаратисти щось таке незрозуміле робили. Я зараз вам розповім. Піски — це в нас була «12 година»; старий термінал — це «6 годин»; «9 годин» — це така велика 16-поверхівка, що за 3 км.

Ось та посадка була на тих «9 годинах» — приблизно за 200 чи 300 м від старого термінала. Вона тягнулася по ширині метрів на 500 і вглиб ішла. Там у сепаратистів позиції були. Вони в окопах сиділи й іноді, час від часу, невідомо куди стріляли. Вони не стріляли по нас. Враження таке, що люди просто відробляли гроші. Спочатку ми думали, що з посадки по нас стріляють, що піхота пішла в атаку. Пробували стріляти «на звуки», на спалахи в ту посадку, хоча це не мало сенсу, бо там дуже багато дерев. Ми навіть викликали туди нашу «арту». А потім ми зрозуміли, що вони просто час від часу відстрілюють у «нікуди» пару ріжків і далі сидять. Вони імітували бій.

Виїздили ми вночі зі старого термінала, точно не пам’ятаю, здається, на Покрову — 14 жовтня. Приїхали БТР. Моєму відділенню місця в БТР не вистачило. Виїздили на броні. Виїхали ми більш-менш. Зранку були в Краматорську, потім ще день усе це «психічно переварювали». Аж пізніше вбулися й відпочили.

У другу ротацію ми мали втрати через сепарських снайперів

— Наша рота місяць про аеропорт чула лише з розповідей інших. Ми думали, що ми вже туди не поїдемо. Ми свої позиції в аеропорту передали під час ротації розвідроті, а їх поміняли інші роти. Аж раптом у листопаді, здається, на початку місяця, нас знову закидають в аеропорт. Це була наша друга ротація. Цього разу мені довелося вже стояти на позиціях у новому терміналі.

Тоді в нас почалися перші втрати через сепарських снайперів. Це було тяжко. Щоб ви розуміли, у першу ротацію моя рота була без «двохсотих». Ми відбили такі штурми, однак у нас лише поранені були, загиблих не було. Це взагалі дивом було, враховуючи співвідношення сил і те, як по нас стріляли. Це унікальний випадок.

Удруге так не було. Я підозрюю, що по нас спрацювали російські снайпери-аси. Вони почали по одному, по двоє наших хлопців потихеньку класти. Спочатку майора Пашу Колесникова вбив снайпер, потім — іще двох чоловік. Почалися в нас серйозні втрати.

Мені дістався пост «Ромео», найближчий до старого термінала. Мій підрозділ — нас там було п’ять чоловік — прикривав прохід між терміналами. Там усе було тихо, спокійно. Особливих спроб атакувати з боку сепаратистів не було. Усі наші втрати були через те, що працювали сепарські снайпери.

Пост «Ромео» у новому терміналі. Фото: Руслан Боровик

У чому особливість посту «Ромео»? Щоб ви розуміли, це крайня точка між старим терміналом і новим, тобто глибокий тил. Позиція була в глибині будівлі — не по самому контуру ми тримали оборону, а всередині метрів 15—20. Сепаратисти по нас постійно стріляли, вели вогонь з РПГ, а ми не могли відповідати, бо не було лінії атаки. Ми просто не бачили, куди стріляти, через щілини намагалися вести вогонь з автоматів, одиночно по вікнах, однак відчутної шкоди супротивнику це не завдавало.

Станковий гранатомет встановлений на візок для багажу. Фото: Ярослав Погорелий

Одного дня трапилась така ситуація. Наші хлопці запросили артудар. Сепаратисти під час нього зазвичай ховаються вглиб приміщення, чи у готелі, чи у РУВС. Завжди чекають, коли відпрацює артилерія. Я підловив момент, коли артилерія почала працювати, і взяв «Шмель». Це ручний протипіхотний вогнемет, тобто як вогнемет, тільки великий, що стріляє термобалічними ракетами. Це для зачистки будівлі дуже гарна річ. Так от я вийшов між терміналами, вистрелив зі «Шміля» по готелю і влучив у вікно другого поверху. Це, в принципі, усі мої дії, про які можливо розповісти.

Увесь інший час ми просто стояли на посту й стежили, щоб до нас не лазив ворог. У цілому особливої ініціативи ми не проявляли, бо працювали снайпери і лазити, зайвий раз підставлятися особливого бажання не було. Можуть мене вбити — за це отримає наганяй мій командир. Тому все робилося з дозволу і зайвих ініціатив ніхто не проявляв.

Нас вивозили з термінала не вночі, як звичайно, а вдень. Приблизно о четвертій годині дня, тобто було світло і видно. Сепаратисти дізналися, що буде проводитися наша ротація, і почали обстрілювати зі стрілецької зброї й гранатометів. Мене командир попросив завантажити речі загиблих і вбитих бійців на БТР, бо там залишилися бронежилети, каски, зброя. Це все кидати не можна було. Поки я все вантажив, вийшло, що мені і моєму командирові не вистачило місця в БТР. Ми були вимушені посеред дня на броні на БТР виїздити.

Я на один ліг і за башту вчепився. Командир на інший БТР так само ліг. Виїздили з термінала під обстрілами. Відчуття не з приємних. Ти лежиш, і від тебе, в принципі, нічого не залежить. Почала тоді артилерія працювати. Почалися розриви мін. Стріляли по нас з автоматів, стріляли з кулеметів. Ти лежиш і дивишся, як трохи праворуч від тебе кулі 12.7 лягають, лягають, лягають. Дякувати водієві. Якби він трохи праворуч узяв, мені б повідривало ноги з руками або просто вбило б, бо поранення 12.7 — ти або інвалід, або труп. Ми, дякувати Богові, нормально виїхали, нікого не поранило, не зачепило. Ось такі дві ротації в нас були.

Хлопці з ДУК без «статусів» обороняли аеропорт. Їх не можна забувати

— З «Правим сектором» у нас добрі були стосунки. Ми разом воювали проти спільного ворога. Які можуть бути стосунки? Тільки найкращі. Ми один одному допомагали. Кожен із тих, хто був тоді зі мною в тих терміналах, і в строму, і в новому, для мне як брат. Кожному з них я допоможу в будь-якій ситуації, що б у них не трапилось. Сподіваюсь, і вони так само ставляться один до одного і до мене.

Мені особисто «Правий сектор» тоді допоміг. Я собі перед поїздкою до аеропорту купив нову РПС — ремінно-поясну систему. Мабуть, вона не була розрахована на справжню війну. У мене вся ця «розгрузка» порвалася в старому терміналі — я прибіг з усім в руках, з одним ріжком. І хлопці з «Правого сектору» дали мені свою розгрузку. Поки я РПС ремонтував, то ходив у ній. З патронами мені допомагали. Я казав, у мене були 7.62, а на всю роту ні в кого таких не було. У мого командира був такий самий кулемет, але він усі свої патрони розстріляв, тому мені доводилося з ним ділитися. У мене залишилося тільки те, що було на мені, тобто «нз» — патронів 200. Я себе лімітував: вистрелював в день не більше 10—15 патронів, бо думав: «Не дай боже, почнеться штурм — і що я буду робити?» Ось така була ситуація.

Я хочу розповісти про одну людину, про командира бійців «Правого сектору», які були з нами в старому терміналі. Він загинув, пав смертю героя. Я взяв відпустку, щоб приїхати з ним попрощатися. На 40 днів. Приїхав, щоб провідати, сходив на могилу.

Це був чудовий боєць. Я з ним познайомився в старому терміналі. Звали його Сергій. Прізвище — Чкалов. Позивний у нього був «Сірий». Ми його так називали — «Сірий», і «Сірий». Це була унікальна людина.

Він бігав по всьому старому терміналу, встигав і своїми бійцями керувати, і нам щось підказати. Ми разом часто ініціативу проявляли, облазили з ним увесь старий термінал, влаштовували сепарам різні неприємності. Слів не вистачає, щоб описати, як ця людина себе проявляла. Більше ніж відмінно. Він так воював, що дай бог кожному, і не факт, що я б так зміг чи хтось інший.

Мене бентежить той факт, що ця людина загинула і про неї, в принципі, ніхто особливо не згадав, хоча ця людина воювала так, що дай бог кожному. Він загинув, а ніхто йому особливо матеріальної допомоги не надав. Жодної довідки в людини, що він там був, немає. Загинула ця людина і загинула.