Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Контрактник 79-ї окремої аеромобільної бригади Ярослав Погорелий восени 2014 року пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту. Він детально розповідає про те, як відбили штурм 3 жовтня, описує небезпечні й курйозні ситуації, а також дає оцінку діям ДУК і «Правого сектору»:

— Я з 2-ї роти 1-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Уперше ми в аеропорт заїхали в ніч з 2 на 3 жовтня. Друга ротація була в листопаді, але конкретних дат не пам’ятаю.

Ярослав Погорелий з бойовими побратимами з 79-ї аеромобільної бригади. Фото: Ярослав Погорелий

Детально розповім про першу ротацію, як усе це починалося. Ми тоді, в принципі, не дуже усвідомлювали, куди їдемо. Ми виїхали з Краматорська 2 жовтня, перечекали в Пісках, поки стемніло, і вночі заїхали до нового термінала аеропорту. Там зазвичай проводилися усі ротації. Нас було десь близько чотирьох десятків, я вже точно не пам’ятаю.

Коли ми заїжджали, особливої стрілянини не було. Перед цим хлопці відбили штурм, тому сепари якраз заспокоїлися.

Ситуація була довкола аеропорту дуже цікавою — щось на зразок подвійного кільця. Сепари взяли в кільце нас, а ми потім утворили кільце поверх сепарів. За допомогою «арти» був пробитий коридор, яким туди і заїжджали.

Приїхали ми туди, загнали БТР у приміщення нового термінала й розвантажили боєкомплекти. Нас вишикували й розповіли, що і як маємо робити. Визначили, хто лишається у новому терміналі, а я потрапив до групи, яка мала дістатися до старого термінала. Там іти зовсім трохи пішки, і ми короткими перебіжками добігли.

От там, поблизу старого термінала, я вперше добре роздивився трупи загиб­лих бійців. Це були хлопці з «Правого сектору». Здається, то були тіла трьох людей. Зайшли ми у старий термінал. Темрява навколо. Курити не можна, ліхтариками світити не можна, голосно розмовляти не можна. Довкола бардак і хаос. Повна дезорієнтація на місцевості.

Ярослав Погорелий на позиції в аеропорту. Фото: Ярослав Погорелий

Ми міняли 1-у роту, проникли всередину й зайшли на її місце. Нас зустрів загін «Правого сектору». Нас швидко ввели в курс справ. Бійці «Правого сектору» відвели мене на позицію, пояснили, що там і як, дали приціл нічного бачення, щоб уночі можна було спостерігати за ворогом.

Взагалі-то, до ранку було тихо, спокійно, ніхто по нас не стріляв. Трохи десь міномети попрацювали, і було чути, ніби танк рухається. Як виявилося пізніше, то був сепарський танк. Ніхто тоді на це уваги не звернув, хоча варто було. До ранку все було тихо, спокійно. З ранку якась ідилія була. Усі ходили розслаблені.

Я був у себе на позиції — стояв у старому терміналі під сходами, що йшли на другий поверх. Зі мною був іще один хлопець, Діма Шеврун. Тобто в нас дві людини на позиції: один чатує, а інший відпочиває. Ми з Дімоном позицію укріпили: поставили там усякі ящики, понасипали мішки з піском. Я знайшов старі каски, ще радянські — поставив їх на вікно. Щось типу легких укріплень ми зробили, щоб хоч трохи прикритися.

Це якраз те саме місце, де вбили тих хлопців з «Правого сектору» (це показано у фільмі «Добровольці Божої чоти». — Ред.). Вони несли пораненого під цими сходами — вистрелив танк, і їх убило. Ось там у нас була позиція.

Ми собі навіть каву встигли заварити. Сидимо, п’ємо каву, я навіть берці зняв. Сиджу собі біля вікна й роздивляюся довкола. Погода гарна. Тільки мене насторожило, що хлопці з «Правого сектору», коли повз наше вікно пробігали, весь час пригиналися. Та ладно, думаю: хлопці, мабуть, більше мене знають, і далі сиджу собі спокійно. І о годині десь так о восьмій чи дев’ятій ранку — вже добре розвиднилося — ми знову почули звук танка й розпочався обстріл.

Руйнування всередині старого термінала ДАП. Фото: Ярослав Погорелий

Перший постріл. Щось бахнуло. Я тоді ще не розумів, танк це чи ні. Щось бахнуло і снарядом влучило у старий термінал. Один, другий, третій раз. А потім влучило поряд із тим місцем, де я сидів. Я за стінкою ховався і визирав у вікно. І тут, прямо над головою, влучив підкаліберний снаряд. Це і врятувало. Якби влучив фугас, то я б зараз усе це не розповідав. Стріляли підкаліберним снарядом — влучили над моєю позицією. Я розбутий побіг, прихопив автомат. Одягнувся, взувся.

Танк зробив близько 30 пострілів. Мабуть, повністю відстріляв весь свій БК. Лупив по нас, лупив, а потім почала працювати сепарська артилерія. Десь півгодини все це тривало, а тоді сепари влаштували щось на зразок димової завіси. Коли артилерія затихає, перестає працювати, це сигнал прислухатися — зараз в атаку піде піхота. Щоб не покласти свою ж піхоту, артобстріли припиняють. І тоді піхота йде на штурм.

Наше завдання було дуже просте: тримати їх на відстані автоматного вогню. Тобто ми їх близько не підпускаємо, коригуємо «арту», і вона їх потім вже накриває. Головні втрати в них від нашої артилерії, а ми вже так, опосередковано. Завдання було стримувати, не підпускати близько до рубежів.

Настрілялися тоді! Я з десятої ранку до другої дня вистріляв, мабуть, тисячі дві патронів. Практично весь БК, що в мене був, розстріляв. Я тільки потім зрозумів, що це було нерозумно, бо в мене одного на всю роту був автомат 7,62. Більше ні в кого не було таких патронів, тому мені доводилося ходити і просити їх у «Правого сектору».

О чотирнадцятій бій закінчився. Сепаратисти запросили щось на кшталт «перемир’я»: мовляв, приїде «газель» збирати «двохсотих» і «трьохсотих». Приїхала машина — позбирала те, що від них залишилося, вивезла. У нас було піднесення, адреналін.

Я тоді вперше батькам подзвонив. До цього я їм не казав, де перебуваю. Коли відбили штурм, я подзвонив і сказав, що я в аеропорту й «усе добре». Ми ж тоді майже без втрат обійшлися. У нашій роті було кілька легкопоранених. «Правосеків» трохи більше зачепило, по їхніх позиціях танку було простіше за все працювати, але «двохсотих» у них теж тоді не було.

Дуже нам бракувало у старому терміналі в першу ротацію води, та й у другу також. Харчів було багато. І патронів, у принципі, вистачало. Там можна було воювати хоч півроку. Було, мабуть, тон 20 боєприпасів. Усе було покладено акуратно.

Як пропав зв’язок і згоріли БТР