Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

У мене був такий епізод в Амвросіївці, коли ми вже вийшли з висоти «Браво», а це було вже 2 серпня, день ВДВ. Хлопці ще спали, а ми з «Дозором» сіли у «вазик» і поїхали на ТПУ (тиловий наш пункт), взяли там хліба, продуктів, і їдемо назад по наших позиціях. І рухається колона, 42-а бригада, техніка. І ось ми вже під’їжджаємо до Амвросіївки, а навпроти їдуть три маршрутки, «газельки» якісь. І ось вони на перехресті зупиняються, до колони там метрів 150—200, зупиняються на узбіччі, з них виходять люди — з кожної чоловік 25—30 — цивільні, чоловіки й жінки. Тож загалом десь під сотню людей. Ми ж їдемо у хвості колони, і я кажу: «Обганяй колону зараз, і якщо вони зараз будуть зупиняти техніку, я буду стріляти. Спочатку у повітря, а як не зрозуміють — на ураження».

Бо знаєте, скільки пацанів наших загинуло ось так, коли вони збирають мирних жителів, змушують перегородити дорогу, а поки хлопці стоять, їх просто тупо розстрілюють!

Кажу, якщо зараз почнеться подібна фігня, я відкрию вогонь. І це були не порожні слова. І от, якщо б ми так з самого початку повелися в Криму, Крим би був наш, у Донбасі такого б не було.

У нас тепер у всіх, хто вижив, загострене відчуття справедливості. Я сподіваюся, у владі це розуміють.

«Не відкривали вогонь, бо була небезпека влучити у своїх», — Олексій «Сом»

Боєць загону «Дикі качки» Олексій з позивним «Сом» ніс службу на прилеглій до Донецького аеропорту висоті з вересня по листопад 2014 року. Він бачив зовні всю картину боїв за аеропорт. Каже, що допомогти кіборгам не завжди могли, бо не мали постійного зв’язку з ними.

«Більшість з нас до того не була обстріляна, а зустрічали нас жарко»

— З першого серпня 2014 року я пішов добровольцем в АТО і потрапив до 40-ї бригади тактичної авіації. Там є рота охорони. Тоді батальйону «Дикі качки» ще не існувало. Наш підрозділ з’явився в першу ротацію під аеропорт, як зведений загін повітряних сил.

Перша ротація була з кінця вересня. Ми ввійшли на нашу висоту, яка була на рівні аеропорту. Звідти відкривався повний вид на злітно-посадкову смугу, новий і старий термінал, а також на всі будівлі зі східного боку.

Зайшли туди десь у 20-х числах і несли службу до початку листопада, десь до 10 числа. Наша висота тоді була практично в оточенні. Входили туди з боями.

Боєць зведеного загону «Дикі качки» Олексій «Сом»

Під час маршу на місце виконання бойового завдання нас накрили «градами». Ми тоді ночували в 93-ї бригади в Тоненькому, і від тих «градів» у нас згоріла половина колони. Згоріли продукти, боєприпаси і навіть наші особисті речі. Добре, що тоді ніхто з військовослужбовців не постраждав, лише один був з легким осколковим пораненням.

На п’яту добу під супроводом бронетехніки нас вводили на «нашу» точку, де на нас очікувала засада. Пощастило, що машини з боєприпасами йшли в колоні, яку добирали та до­укомплектовали. У нас влучали і зі стрілецької зброї, і з РПГ. Обстріл з останньої пройшли поміж машинами в колоні. Як тільки ми зайшли на нашу точку, «Зеніт» — колишню зенітно-ракетну частину, яка прикривала повітряній простір навколо Донецького аеропорту, — одразу почався мінометний обстріл.

Ніхто з нас не знав, куди ми потрапили і з яким супротивником маємо справу. Від тих, кого ми заміняли на ротації, ми почали поступово дізнаватись, де розташовані різні бандформування. Знали, де групи «Мотороли» та «Гіві». Здається, там був іще батальйон «Восток», але з ним у нас сутичок не було. Коли ми прийшли, вони займали там позиції на шахті. Іще багато сепаратистів було в Спартаку.

Фото з позицій загону «Дикі качки» біля ДАП

Нашою першочерговою задачею було тримати висоту. Якби сепаратисти змогли зайняти наші позиції, то могли б спокійно відкрити вогонь і по аеропорту, і по Опитному, і по Водяному, і по Авдіївці.

Ми не штурмовий загін, в атаки самі не ходили, але гаряче було. Як тільки ми зайшли, п’ять діб ніхто не лягав спати: був постійний бій. І це при тому, що більшість з нас до того не була обстріляна.

Ми з переляку теж почали показувати їм зуби — почався такий собі «обмін люб’язностями». То вони по нас луплять, то ми по них. Якщо ми їм «гарно» відповідали, певний час була тиша. Ми помітили, що якщо просто «мовчати» й ховатися, коли вони безупинно стріляють, то вони починають сідати на голову.

«Не відкривали вогонь — була небезпека влучити у своїх»

— Я чергував зі світанку і до заходу сонця. Зранку виходиш, дивишся в бінокль, на новому терміналі — наш прапор, на старому — не наш. Ця ситуація могла змінюватися буквально за хвилини. Бій в основному починався із закритих позицій, нам його видно не було. Поміж будівель, звичайно, мало хто бігав в атаку. Чуєш — іде бій, але не можеш визначити, хто де стріляє, через відстань. Хотілось допомогти, але логіка підказувала, що не треба, тому що не знаєш, у кого ти можеш влучити. Спочатку від цього взагалі була душевна травма.

У нас довгий час не було зв’язку з аеропортом. Незрозуміло чому — можливо, через певні рішення нагорі. Хлопці знаходились всередині, а ми ззовні, тому бачили трохи іншу картину. У нас була можливість підтримати кіборгів, але часто ми не відкривали вогонь, бо не знали, де перебувають наші, а де сепаратисти. Була небезпека влучити у своїх же.