Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Хоча рації в нас були, ми чули по них аеропорт. Був у нас і радіозв’язок з артилерією — вона стояла в Авдіївці і в Тоненькому, хлопці там прекрасно прикривали і нас, і аеропорт. Кіборги самі її наводили. Але з нашого поля зору відкривалась дещо інша картинка, тому іноді артилерія вирішувала, що робити, виходячи з наших координат.

Коригувальників серед нас не було, ніхто з нас не вмів цього робити. Ми почали вчитися правильно давати координати тільки тоді, коли волонтери привезли нам спеціальний планшет. А до того ми передавали артилеристам, щоб поцілили у «той будиночок там». Але вони ж не будуть шукати по Спартаку «будиночок десь там», їм потрібні координати. А як ми їх дамо?!

Коли до нас на точку приїхали хлопці з 79-ї бригади, стало легше зі зв’язком. Через їхнє командування в нас почала відбуватися комунікація із хлопцями всередині аеропорту. Крім того, вони привезли міномети — ними ми могли прикривати кіборгів. У складі бригади був Віталій «Броня», артилерист. Він прекрасно вміє коригувати і всі поправки давав неперевершено. Тоді й артилерія почала бити точніше, саме так, як ми їм казали.

Знищена техніка неподалік від українських позицій

Пізніше я спілкувався з хлопцем з 83-ї аеромобільної бригади, який був там у січні. За його словами, їм треба було, щоб прикривали ті будівлі, які були в прямій видимості з тієї «нашої» висоти і з відповідної зброї. Їм це було дуже потрібно, але при цьому ніхто не давав такої команди.

Як пізніше виявилося з розмов з іншими захисниками аеропорту, багато хто навіть не знав, що ми там стоїмо. І ми певний час не знали, хто там знаходився, окрім того що там просто «наші».

«Сепаратисти під час атаки бігли по тілах своїх»

— Ситуація покращилась, коли мій друг став обороняти Донецький аеропорт у складі 79-ї бригади. Тоді ми почали оперативно зв’язуватися по мобільному, щоб зрозуміти, хто на яких позиціях стоїть та куди можна направляти вогонь. Де треба «подавити» вогневу точку, а де відволікти сепаратистів — постріляти по стінах, щоб вони на певний час заховались. Будь-який вогонь з крупнокаліберного кулемета по тих будівлях міг принести кіборгам полегшення. У цей час вони могли хоча б змінити один одного, знаючи, що сепаратисти не будуть вести по них прицільний вогонь, винести поранених або елементарно попити води.

Це було дієво, їх гарно «відсікало». Як мінімум, вони вже не могли прицільно стріляти. Вікна в будівлях аеропорту вже давно були вибиті, тому коли в них залітало щось не з того боку, з якого вони очікували, то це дійсно було дієво.

Від свого друга я дізнався, що вони стали особистими ворогами російського «Вимпела». Там був жахливий бій, і, як виявилось, їх штурмував саме «Вимпел». І нібито в тому бою російський «Вимпел» втратив людей більше, ніж за весь час свого існування. Казав, що їхній генерал дуже сильно просив про перемир’я, щоб забрати звідти «двохсотих». Розказував також про те, що там земля була завалена тілами сепаратистів і під час атаки вони бігли по своїх же. Перечіп­лялися через них, але все одно бігли.

«Коли я заступив на пост, наш прапор був уже на старому терміналі»

— Ми застали момент, коли наші хлопці закріпились у старому терміналі. Був звичайний день, і почався бій. Спочатку все було як зазвичай, а потім ми побачили, що бій перейшов у старий термінал, який на той момент був зайнятий сепаратистами. У той час в новому терміналі вже не було чутно жодного пострілу. Якщо я не помиляюсь, бій ішов два дні з періодичними хвилями, коли атаки тривали приблизно годину. Отак воно і було до пізньої ночі, потім мене змінили на посту. А коли я заступив зранку, дивлюсь — наш прапор уже на старому терміналі. Тоді й ми на постах вивісили більше українських прапорів, щоб хлопці в аеропорту не падали духом і бачили, що ми поруч.

Коли я зранку не бачив нашого прапора над новим терміналом, починалася внутрішня паніка. Але, як виявлялось, сепаратисти постійно «зрізали» наш стяг стрілецькою зброєю. Після цього у деенерівських новинах показували, що новий термінал взяли. Я дзвонив другу, а він казав: «Усе нормально, ми всередині». По ворожій рації ми неодноразово чули накази збивати український прапор.

«Нам не вистачило 40 секунд, щоб влучити у машину “Гіві”»

— Одного разу ми упіймали ворожі частоти. Почали їх прослуховувати, вести записи позивних, щоб зрозуміти, хто за що відповідає.

Так, ми ледь не підірвали «Гіві». Спочатку слухали їх по рації, потім зорієнтувалися, де вони знаходяться, і почали повідомляти в аеропорт.

Біля підбитої вантажівки бойовиків ДНР

До нас у той час якраз прийшли «протитанкісти» і мінометники з 79-ї, а у них був прямий вихід на свою артилерію. У той час їхній «Вовк» по рації повідомив, що йде до «Іванича». Ми вже знали, що це означає, і «замовили» туди артилерію. «Вовка» зачепило, він загинув.

Також ми знали, коли «Гіві» з «Механіком» їхали в якусь точку, то їхня машина зазвичай стояла на місці близько 15 хвилин. Але не в той раз, коли ми замовили по ній артилерію.

Його машина ще стояла, коли артилеристи сказали: «Підлітна — 40 секунд», тобто залп уже зроблений, але снаряд прилетить тільки через 40 секунд. Ми чекали, що він от-от влучить у машину «Гіві», але він встиг від’їхати за 5 секунд до артилерійського снаряду.

Точку, де зазвичай стояла його машина, ми з «Бронею» називали «Улюблена» — там було скупчення живої сили і звідти постійно виїжджали танки.

«Операцію “Аеропорт” ми називали “АД”, тобто пекло», — Ярослав Погорелий