Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Були люди, які за голову хапалися й просто сиділи мов паралізовані. Вони боялися не те що голову висунути, а навіть поворухнутися і, вибачте, відійти в туалет.

Я нікого не звинувачую, я кажу як є. От, наприклад, коли ми попали на «Браво», у перший день нас з російської сторони зустріли «чудовим» обстрілом. Я в окопі, глибиною до коліна, відкритим пролежав під тим обстрілом десь годин вісім. Єдине, що я встиг, — дав команду хлопцям, щоб усі лежали, ніхто нікуди не вискакував, щоб голови поопускали і ніхто нікуди не піднімався.

У перші секунди, звісно, серце стиснулося, бо розумієш: криють і «градами», і артилерією, і мінометами. Навколо все літає, свистить, вибухає, курява й дим — дихнути немає чим. Потім включилася голова. Думаю собі: «Якщо пряме попадання, то я навіть цього не відчую. Головне, щоб не поранило». У мене був рюкзак, а в ньому магазин з набоями. Я ним один бій прикрив, іншим у стінку окопу втиснувся — лежу. Через хвилин 15—20 закурив, наче трохи так попустило, потім захотілося їсти — дістав сухпай, жую.

А хлопці потім розповідали: «Ми в шоці. Страшно. Голову не можна підняти. Виглянули якось на секунду й що бачимо — “Скорпіон” курить. Ще через деякий час глянули, а він їсть! Ну, думаємо, значить, усе нормально, так має бути».

Про добровольців

Хлопці мені довіряють, тому в колективі в нас нормальні стосунки. Усі адекватні люди, в основному, всі прийшли добровільно. Це мене найбільше вразило. З усього нашого підрозділу тільки я більш-менш у віці, а всі інші — молодь. І у цих молодих хлопців такий настрій, такий дух, що я навіть не очікував!

Ви ж розумієте, усі роки незалежності армію тільки грабували й обзивали, там патріотизму ніякого не було. Останні кілька десятиліть тільки й думали, як від армії відкосити, а на тих, хто йшов служити, дивилися як на ідіотів.

Я дуже приємно здивувався, що стільки наших хлопців свідомо пішли на війну, хоча прекрасно знали, що вони йдуть не просто в армію, а воювати.

Коли нас перевдягнули, вишикували, командир учбового нашого батальйону сказав: «Хлопці, щоб ні в кого з вас не було рожевих окулярів — вас набрали для поповнення непоправних втрат у військах, тобто убитих». А нас тоді набрали ні мало ні багато, а понад 500 людей. І всі ж дивилися телевізор, усі прекрасно розуміли, що там відбувається.

Я думаю, що через те, що люди свідомо прийшли, вони хотіли вчитися й добре воюють. З тих, хто з нами приїхав зі Львова, ми втратили одного — Бодю Здебського. Він загинув в аеропорту, коли ми вдруге туди зайшли. Бо перший раз у нас були поранені, але не було загиблих з нашого підрозділу. Вдруге, на жаль, у нас двоє загинуло. Ще Сергій Іванцов.

Шкода хлопців. Але вони віддали життя за стратегічний об’єкт, за країну свою.

Я все хлопців згадую. Усіх хлопців пам’ятаєш в обличчя, навіть голос, манери. Але найбільше я згадую загиблого Бодю Здебського. Просто він був наймолодший серед нас. І ми старалися поберегти його. Але так вийшло...

Ось у мене на комп’ютері є відеоінформація з Донецького аеропорту, там різні прикольні епізоди. У Льоні Кантера є багато. Вони у фільм втиснули тільки 45 хвилин, це було нереально.

Я думаю, що після війни, якщо зібрати всі ці матеріали, коли можна буде розсекретити, багато можна буде показати.

Ми артилерію просили лише в разі необхідності

— Сепаратисти вирішили піти на штурм нашої позиції. І вони почали здуру стріляти від самого паркану аеропорту. Вони підійшли до нас на відстань десь 150 м. Ми вже приготувалися відбивати атаку, приготували зброю, гранати.

Я доповів нашому начальникові штабу батальйону про те, що нас пресують вогнем. За спалахами я нарахував десь 25 чоловік, які наближалися до наших позицій. Ми проявили витримку, не відкрили вогонь у відповідь і підпустили їх ближче.

Перед цим я повзав у посадку десь метрів 50—60 у сторону сепаратистів, поставив там керовані міни-монки, фугас заклав туди на випадок, якщо техніка піде на нас. Усе це було заведено в бліндаж, і в разі необхідності цим можна було скористатися.

Ми чекали, поки вони підійдуть, а наша «мінометка» тим часом наводилася. Тобто якби вони вже підійшли впритул, то ми б, природно, відпрацювали мінами і фугасом й відкрили б вогонь на ураження зі стрілецької зброї. Але наша «мінометка» навелася, і ось, приблизно десь метрів 120—130 від нас, вони «поклали» чітко біля посадки першу міну, другу — трохи ближче до нас і потім від посадки пройшлися мінометами. Потім іще «гради» попрацювали. Тож атака була зупинена, і я сумніваюся, що з тих 25 хтось повернувся на свої позиції. Реально, вогонь був щільний, хлопці добре навели.

Ми, звичайно, трохи понервували. Я приїхав до командира мінометників і кажу: «Ну, хлопці, якщо будете по 30 хвилин наводитися! Ви посидьте там, під кулями! Я, перший раз стріляючи з міномета, зможу за 30 хвилин навестись, наступного разу — за 20, потім за 15. Досвід має своє давати».