Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Ну, нічого, усе обійшлося. Хлопці, в принципі, були нами задоволені, бо ми не гарячкували, адекватно реагували на ситуацію й просили артилерію тільки в разі конкретної потреби. Тобто якщо хтось десь стрельнув, то не треба відразу шквальним вогнем туди направлятися.

Була ситуація, коли завдяки тому, що ми не видали свої позиції, сепаратисти думали, що нас там пару навідників може бути — і все, прийшла від них група чоловік 10. Уночі пройшли, хлопці їх пропустили, а після того, як вони встановили АГС (автоматичний станковий гранатомет. — Ред.) на розвилці посадок, їх з двох сторін накрили. У них троє «двохсотих», кілька людей взяли в полон, плюс забрали АГС, ПКМ (кулемет Калашникова. — Ред.), стрілецьку зброю.

Єдине, що було неприємно, — це те, що ми виїжджали на бойове завдання з непристріляною зброєю. Так було і в перший раз, і в другий. Доводилося це робити все в бойових умовах.

Ми були в аеропорту в листопаді до 15 числа. Ми сепарам реально не давали підняти голови. Ми там «Оплот» їхній весь за чотири дні поклали.

«Я казав командирам: треба захищати територію навколо аеропорту»

— Коли здали аеропорт, там уже не було 79-ї бригади, не було 95-ї бригади. Нас відвели. Зайшла 81-а бригада і 90-й батальйон.

Розумієте, єдине ціле місце в аеропорту було — це підвали. Коли ми взяли в полон сепаратистів, я поставив питання одному полоненому: «Де ви перебуваєте? У підвалі?» Він сказав, що в підвал ніхто не заходить, бо він замінований. Так от, коли у фіналі російський спецназ почав штурмувати аеропорт, вони нарвалися на одну з мін, котру я встановив, і штурм захлинувся. Тоді захисникам аеропорту треба було спуститися в підвал і відновити те, що було вже відпрацьовано. Вони цього не зробили. І росіяни через далеке крило піднялися на третій поверх і вже з цього поверху почали їх там закидати гранатами, затягли вибухівку і підірвали.

Аеропорт треба було утримувати. Жертви були, а роботу не закінчили. Його можна і потрібно було утримувати, тому що це верхня точка. Вона височіє над Донецьком, над усіма іншими околицями, тобто над Водяним, Опитним, Авдіївкою, Пісками.

Зараз реально звідти працює їхня артилерія по наших, а наші не бачать і нічого не можуть зробити. Я ще в жовтні, після того як там побував, мав пропозиції до військових командирів. Нам потрібно було захищати територію навколо аеропорту, бо будівлі ці довго б не протрималися, якщо їх постійно обстрілюють з усіх видів зброї. Треба було активні дії проводити. А на це людей не було: старий термінал — 25—30 бійців, новий термінал — 35, вежа — 25—30 чоловік. Самі розумієте, що для якихось там активних дій така кількість людей є недостатньою. Просто фізично недостатньою.

Ці люди утримували позиції, вони виконували своє завдання — обороняли, але, для того щоб активно проводити дії, людей було недостатньо. Коли зрозуміли, що потрібно було активно діяти, уже час втратили, бо сепаратисти побудували укріпрайон, окопалися, викопали протитанкові рови, обладнали вогневі точки.

Природно, якби ми у вересні—жовтні розширили територію... От коли в жовтні три «КамАЗи» під’їхали й вивантажувалися, а ми їх перебили вночі, вони перестали лазити до нас, бо підривалися на розтяжках, і ми могли тихенько відпрацювати, тихенько зняти їх і без бою навіть зайняти ці позиції. Можна було віджимати потроху територію.

Ось наш 3-й полк спецназу, коли тримав аеропорт, то усі ж будівлі: і РВД, і готель, і автостоянка — усе ж було наше. Просто треба було на пустирі, що від аеропорту до житлових будинків — там 500—600 м порожнього поля, — встановити міни, загородження і колючий дріт. Далі треба було будувати оборону. А так навіть мішки з піском почали завозити тільки тоді, коли ми вийшли звідти й доповіли командуванню, що потрібні мішки з піском, бо стіни гіпсокартон, кулі пробивають, треба вогневі точки зміцнювати.

«У керівництві обороною не було системи. Мало бути три коменданти»

— З одного боку, звісно, усе нереально продумати. А з іншого — хоч я тільки молодший сержант, але, на моє розуміння, необхідно було мати три коменданти, які б організували цю оборону, знали все і змінювали один одного раз на місяць.

Мали бути люди, які все там знають, а то аж до абсурду доходило. Кожен приїжджав і намагався поставити свою розтяжку. Коли я ставив міни та розтяжки, то в мене був план аеропорту і ми розбиралися конкретно з кожним поверхом. Ми позначили там, де перший поверх, другий, підвал, третій, четвертий поверхи, дах і де ми мінували, ми все це позначали.

Я вказував, що ставив, де і на яких детонаторах, — усе було розписано. Єдине, я ж кажу, одні в цьому щось розуміли, другі нічого не розуміли, а тих, хто б це все знав і передавав іншим, не було. А потрібно було всього три коменданти, щоб людина місяць покерувала обороною, два відпочила. За таких умов все можна було організувати й утримувати.

Ну, вчимося, вчимося... І ми ось вчимося, і командування вчиться.

«Якби ми не здали, а обороняли Крим, такого на Донбасі б не було»

— Ми всі заповнювали анкети, як маленьку автобіографію, і врешті було таке питаннячко: «Яка ваша мрія?» І багато писали, щоб війна закінчилася, додому повернутися живим-здоровим, а я написав: «Відсвяткувати Новий рік на Червоній площі зі своїми пацанами». Ні, не тому, що я хочу захопити Москву, просто я думаю, що, поки не зникне точка агресії, від якої все пішло в самому зародку, війна не припиниться.

Велика помилка України знаєте в чому? У тому, що в Криму треба було давати відсіч. Треба було активно оборонятися, треба було застосовувати зброю. Цього не зробили, тому що ніхто не захотів взяти на себе відповідальність. У нас повний бардак в командуванні. Ми дивилися на вищих, а вони стояли у своїх погонах і чекали чогось. Дивилися кудись на Київ.