Про аеропорт
— Я був у Донецькому аеропорту з 2 по 10 жовтня. Разом із 2-ю ротою ми потрапили туди. У цей період сепаратисти його активно штурмували, у них було завдання — «віджати» аеропорт до дня народження Путіна. Іще йшов перерозподіл кордонів цих незрозумілих «республік».
Так от, щоранку приїжджали три автівки з сепаратистами, вивантажувалися і йшли на нас штурмом. Ми їх знищували. Наступного дня все повторювалося знову.
Було складно. Однакових боїв не буває. Ситуація міняється й жодне бойове завдання не схоже на інше. Були на «Браво» — це одне, рейд — це друге, аеропорт — це третє.
Коли перші наші хлопці заходили до аеропорту, у нас загинув командир взводу, хлопці загинули — танк розстріляв два БТР фактично в упор. Думаю, що тоді жоден командир не зміг би цього передбачити.
Наша рота відпрацювала, як то кажуть, на п’ятірочку: ми зачистили повністю аеропорт разом із групою з «Правого сектору» на чолі з «Богемою», і хлопці з 95-ї аеромобільної були такі зухвалі. Там рота «Ведмедя» була, сам він був поранений, і його обов’язки виконував заступник командира взводу. От ми з ним і з хлопцями з «Правого сектору» і здійснили зачистку Донецького аеропорту. У результаті бійці з 95-ки й наші з 79-ки утримували усі ключові позиції й підходи. І старий, і новий термінали, і вежа — все було під нами.
На новому терміналі, перед тим як ми зайшли туди, був важкий бій. Десь чотири десятки сепаратистів прорвалися до підвалу, і хлопці їх вибивали звідти.
На ранок з майором Півнем ми спустилися до підвалу, щоб подивитися, де треба ставити розтяжки, а де мінувати підходи. Бо нас було небагато, а підходів до нас — дуже багато.
Аеропорт, самі розумієте, сучасна конструкція, і там стін як таких не було, а лише колони й між ними монолітні перекриття. Замість стін — гіпсокартон. Тобто проходів багато, а в нас не вистачало людей, щоб усе контролювати. З 79-ки реально на той момент у новому терміналі було 10 чоловік, 95-ка підтягнулась — було 20 чоловік і п’ятеро з «Правого сектору». Тож нас було 35 людей, а територія там десь 300 м завдовжки, 150 завширшки плюс декілька поверхів. Дах, підвал, комунікація — це все потрібно було утримувати.
Люди цілодобово на постах стояли по шість-сім чоловік, бо ж нереально зовсім не спати. Один одного підміняли. Увесь час стежили, 24 години вдивлялися, вночі дивилися в прибори нічного бачення — тепловізори, тому що спроби штурму були як вдень, так і вночі.
От після того, як ми активно почали ставити розтяжки, у сепаратистів зникло бажання постійно лазити вночі аеропортом, а вдень ми мали добре пристріляні позиції й їх утримували.
До речі, цього дня я «зняв» першого сепаратиста. Коли ми обдивлялися підвал, то з нами ще один хлопець був. Він водій і в аеропорт заїхав зі своїм «Уралом». Так той бідолашний «Урал» і залишився в аеропорту. От він і кричить мені: «Дивися, “Скорпіон”, там сепари, метрів 300 від нас».
Я у приціл дивлюся, а там, де перед самим аеропортом раніше була доволі велика стоянка, дійсно стоять троє.
Люди є люди, і зняти нервове напруження треба. З нами був хлопець із «Правого сектору» з позивним «Дощик». Так він, коли ми були вимотані до ручки, діставав свою чарівну коробочку. Особливо ми втомлювалися після зачисток поверхів, бо там бігали їхні снайпери й все таке інше й зачистка одного поверху часом забирала цілий день. Ми їх вибивали, там, де не могли утримувати позиції, ставили розтяжки. А тоді спускалися донизу й гріли чайничок у нашому «штабі». Танкісти, які нас підтримували, поїхали і лишили мені у спадок кімнату, у якій вони жили, а я з неї зробив «штаб».
Ми разом з «Богемою» принесли туди генератор, скрутили десь на поверсі лампочку, стіл придумали, розчистили приміщення. Там ми і спали, і жили, і всі наради були в нас там — усе відбувалося в цьому штабі. Тож ми приходили, сідали, і, поки грівся чайничок, «Дощик» діставав з своєї коробки кожному по листу, примовляючи: «Хлопці, сьогодні ми всі отримали листи».
Він кожному з нас давав листи, які писали діти з усієї України, і кожен відкривав свого листа і читав уголос. Це дуже підтримувало нас: знімалася напруга, ми жартували, сміялися, ми ніби поверталися з війни в життя.
У таких умовах ми розуміли, що кожен день може бути останнім, але ніхто про це не думав, а думали, як виконувати свої завдання.
А ризик для життя був постійний. У перший період, у жовтні, я перебігав на старий термінал декілька разів — рази чотири як мінімум, бо комусь же треба було ставити ті самі розтяжки. Ми допомагали 3-му полку спецназу дістати їхніх «двохсотих» — хлопці при пожежі згоріли. То ми ходили аж на той дальній край, чули сепарів — як вони розмовляють — і витягали звідти наших загиблих. Ми просто виконували свою роботу. Але листи нам давали силу.
Про страх
— Я на війні не вперше, у мене до цього вже був бойовий досвід, я вже був під обстрілами, і, чесно кажучи, страх є завжди, просто ми керуємо цим страхом. Ті, хто зовсім без страху, — це, мабуть, самогубці якісь. Кожна людина боїться, кожному страшно, але є люди, які переборюють свій страх і виконують завдання, а є ті, хто не може.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 42. Приємного читання.