Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Доброволець 79-ї аеромобільної бригади із позивним «Скорпіон» — один із тих, хто організовував оборону Донецького аеропорту тоді, коли розпочалися цілодобові обстріли та штурми. Він розповідає про те, як пробивався на фронт через бюрократичні перепони, про те, як передавав свій військовий досвід і навчав новачків контролювати страх:

— Я доброволець. Тобто з лютого 2014-го, коли це все почалося, усі ці загарбання Криму й таке інше, я просто не зміг залишатися осторонь. Тим більше що я мав бойовий досвід.

Я тоді працював у охоронній фірмі й одразу після вахти пішов до військкомату. Показав військовому комісару свої документи, тобто військовий квиток, пояснив, де я воював. А він мені каже: «Призивають зараз на 10 днів, а вам допуск до “секретки” потрібно робити мінімум місяць». Записав телефон і сказав, що звернеться в разі необхідності.

Два місяці проходить, необхідність, судячи з телевізора, зростає, а мені ніхто не дзвонить. І тут я дивився новини й прочитав у рухомому рядку, що 80-та аеромобільна бригада набирає добровольців. Там був і телефон гарячої лінії.

Я подзвонив, назвав себе, сказав, скільки мені років, розповів, що проходив строкову службу за СРСР у Псковській аеромобільній дивізії. Після цього, 1994-го року, був у складі миротворчої місії в Сараєво. Потім була можливість залишитися далі на військовій службі, але ж тоді стільки платили, що, самі розумієте, не вижити. Тож я перейшов на «гражданку».

А тут така до нас в Україну прийшла біда, що осторонь немає як лишатися: одні фронту допомагають, а інші воюють на фронті. Разом — ми Україна, ми — сила.

Тож зателефонував я на цей номер, і мені поставили лише одне питання: «Чи є проблеми зі здоров’ям?» Я сказав, що немає. Вони сказали: «Ми чекаємо на вас. Якщо будуть якісь проблеми з документами, набираєте цей номер і даєте військовому комісару».

Я пішов до військкомату, розповів усе воєнкому, а він мені знову про документи. Тоді я подзвонив по тому номеру, і через 5 хвилин у мене вже були усі необхідні документи на руках. Наступного дня я купив квиток на потяг за свій рахунок і поїхав до Львова. Так я попав до армії втретє.

Ну, там була підготовка на полігоні, нас готували хороші хлопці з 80-ї аеромобільної бригади. Слава богу, усі живі та цілі, тобто ми списуємося, зідзвонюємося. Три тижні пролетіли швидко. Після цього я потрапив у 79-ту аеромобільну.

У мене був вибір між чотирма воєнними спеціальностями. У строкову службу я був командиром відділення; водійські права в мене «ABC»; у 94-му в Сараєво я був радистом групи швидкого реагування. Тобто ще й рацію за собою носив. Тоді я навчився ще роботі з вибуховими пристроями, саперній справі. Плюс я хороший стрілок. З 13 років стрілецьким спортом займався. Досвід зі стрільби на дальні дистанції з гвинтівки був хороший.

Тактику, маскування, топографію я і так непогано знав і ще на полігоні підучився тому, чого не вистачало.

Тож я вирішив: буду снайпером, щоб максимально більше користі принести.

На третій день після приїзду до бригади ми виїхали до зони АТО під Амвросіївку, на висоту «Браво». До початку серпня ми цю висоту утримували.

Досі я не відмовився від жодного бойового завдання, на яке ми виходили. Нас, снайперів, у роті двоє: я й Андрій. Ми з ним разом ще з Яворівського полігону й були на усіх бойових завданнях, у яких брала участь 79-та аеромобільна.

Після наказу відступити ми відійшли спочатку під Ленінське, а потім, коли вже вся бригада вийшла з оточення, перемістилися на «ППД», тобто на переозброєння та переформування.

Про рейд для підручників з військового мистецтва

— Після того як бригада поповнила особовий склад і відремонтувала техніку, у нас був спільний рейд із 95-ю по тилах ворога. Наш президент тоді розповідав, що це була помста за Іловайський котел. Ми свою роботу виконали з мінімальним втратами. Ми втратили Юру Тарасенка, от…

Але це, швидше за все, не заслуга сепаратистів чи отих російських незрозумілих «добровольців», які приїжджають в Україну заробити грошей. Перевернулася автівка, Юру придавило… так вийшло.

Результати нашого рейду, як то кажуть, «були високо оцінені Генштабом». Ми думали, що й надалі так будемо діяти, адже це безпосередньо пряма робота десанту. Десант не закопується в землю, не тримає висоти чи той самий аеропорт. Робота десанту — це саме рейдові дії в тилах супротивника.

Після цього рейду ми перебували в Краматорську, також проходили бойову підготовку й заняття з особовим складом. А потім нас відпустили на 10 діб додому. Оскільки ми вже провели 45 днів в АТО, нам дали відпустку. Ми побули вдома, а після відпустки наступного дня вже вирушили в напрямку аеропорту.