Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

— Мені довелося і першу, і другу ротацію бути в новому терміналі. Дуже хотілося дійсно потрапити і в старий термінал, і на вежу. Ви знаєте, от кажуть — кіборги, а я, як людина, яку інші називають кіборгом, можу сказати, що найсправніші, наймужніші кіборги — це були хлопці, які сиділи у вежі спостережень.

Вигляд на новий термінал зі старого. Фото: В’ячеслав Зайцев

Це ж така штука — усе на виду, укритися ніде, постійні постріли. А хлопці там були, і вдень і вночі продовжували ефективно виконувати свою роботу. Вони були «очима» для нас і для артилерії. І от я вважаю найкрутішими, найсуворішими, найсправжнішими кіборгами хлопців, які утримали ту вежу.

Насправді всі, хто був у терміналах, мали таку собі маленьку мрію — потрапити на ту вежу. Я не можу сказати напевне, але з того, що я знаю, там були хлопці з 3-го полку спецпризначення і з «Правого сектору».

«Сепаратисти стріляли з території монастиря в порушення всіх домовленостей»

— В аеропорту я вперше побачив сепаратистів із відстані, можу точно сказати, 680 м, через спеціальний прилад технічного нагляду. Вони були на території монастиря, який насправді вважали «договірною» територією. Тобто ми його не чіпали з певних людських, і релігійних, і моральних міркувань. А вони використовували цей монастир і будівлі навколо нього як свою базу — базу для постачання боєприпасів — і проводили звідти обстріли.

І от пам’ятаю, якраз у той день, коли проходив так званий міланський сніданок між лідерами Німеччини, Італії, нашим президентом та паном Путіним, сепаратисти підтягнули зенітну гармату ЗУ-23-2 в район церкви й обстріляли наші позиції. Вони наробили нам дірок у стінах і швиденько втекли, щоб не потрапити під відповідь нашої артилерії.

А вже було надвечір. Сонце заходить, і промені пробиваються вглиб темного приміщення, де стоїть густа завіса з диму й пилу. Це було таке, знаєте, природне лазерне шоу.

Ми побачили це й просто завмерли. Ми замилувалися видовищем, отримували естетичне задоволення. Людина насправді таке створіння, яке здатне залишатися людиною в будь-яких, навіть найважчих обставинах. Людина намагається адаптуватися до будь-чого, і у тій ситуації в аеропорту люди намагалися знайти щось позитивне, щось світле, щось таке, що відволікало від негативу і додавало моральних сил.

«Ми спали в рентген-апаратах. Тільки там можна було знайти безпеку»

— Побутові умови, звичайно, у нас були складні. Але все-таки там щось залишалося від нормальної інфраструктури аеропорту. Можна було зняти ті ж самі транспортерні «лєнти» — стрічки й підкласти їх під бетон, знайти якісь цивільні речі, ті ж самі простирадла, ковдри чи пледи.

От, наприклад, я був на своїй позиції, ніс чергування. А коли змінювався, то йшов у зал поруч на першому поверсі. Це, мабуть, був колишній зал сортування багажу, бо там було багато транспортирних стрічок і спеціальні рентген-­апарати для просвічування багажу. Зрозуміло, усе вже було в неробочому стані, то після чергування ми виробили таку практику: просто залазили всередину того рентген-апарата. Ця чудова, здається, німецького виробництва машина мала товсті стінки зі сталі й свинцю. От у ній можна було відчувати себе більш-менш захищеним від обстрілів.

А були ситуації, коли хлопці просто робили якісь «барикади» з потрощеного гіпсокартону та інших уламків, які б навряд чи зупинили кулі. Просто іншого виходу не було.

«Ми виробили свою технологію з есемесками»

— В аеропорту ми виробили свою технологію з есемесками. Насправді ми намагалися вимикати телефони, бо розуміли небезпеку, але все ж інколи нам треба було користуватися телефонами. І тоді приходили есемески різного змісту, починаючи від дезінформації, ніби від хлопців з іншого термінала, що «ми вже полишили свої позиції», закінчуючи просто, не знаю, звичайним телефонним хуліганством.

Тому ми телефони вмикали вранці. Кожного ранку, десь о 4-й годині, до того як люди в Донецьку прокидалися і починали навантажувати стільникові мережі, непогано працював мобільний Інтернет. Тож відповідно можна було залізти у Facebook, почитати якісь ресурси з новинами, розповісти хлопцям, що було, а після того вимкнути мобільний, бо це було небезпечно.

Насправді нам дуже бракувало інформації. До нас приходили різні чутки, і, розумієте, перебуваючи постійно під обстрілами, інформацію починаєш сприймати по-іншому — критично. А інформація потрібна найперше, щоб не було паніки.

«Контраст із цивільним життям може зламати людину»

— Після першої ротації в аеропорту деякі хлопці поїхали у відпустку, але я і кілька моїх товаришів не захотіли. Ми розуміли, що якщо після аеропорту потрапити у звичайне цивільне життя, то це небезпечно для психіки. Дуже сильний ризик того, що різкий контраст із цивільним життям може зламати людину зсередини.

Ви розумієте, ми всі люди. Люди можуть бути слабкими, люди можуть помилятися. І особисто для себе я розумів: якщо поїду, то може бути такий момент, що я потім не зможу перебороти себе й повернутися знову в АТО. Не кажу, що це було б на сто відсотків, але я розумів, що такий варіант може бути. Тому я подумав, чи є сенс випробовувати власні нерви, власну психіку, і залишився в АТО — просто в безпечнішому місці у польовому таборі.

Я відпочив, відновився й відправився на інше завдання — у розвідку. Там я чекав, коли наші хлопці знову попросять ротації, щоб поїхати в аеропорт вдруге.