Тоді ніякого мінування об’єкта, ніяких розтяжок не було. Це все ми робили, і все залишилось від «Правого сектору». Тобто ініціатива «відкриття» верхніх поверхів і використання їх для «роботи» снайпера й коригувальника — це вже виключно ініціатива «Правого сектору».
У підсумку ми свого досягли: артилерія почала працювати краще й прикривати термінал. Ну зрозуміло, що й вогонь по башті посилився, нас почали більше штурмувати, до нас ближче почали підходити.
Військових це, здається, найбільше лякало. Але серед них було багато достойних хлопців, справжніх воїнів, хоча вистачало й тих, кому аби «відбути номер».
«Ми не хотіли віддавати аеропорт»
— Насправді в аеропорту було здорово! Хоча були поранені серед наших, але під час мого перебування там не було вбитих. У той час ще ми були на тій піднесеній хвилі, що, можливо, ми підемо вперед.
Коли ми почали розуміти, що з Донецького аеропорту як плацдарму ніхто нічого не атакуватиме, то з’явилася думка: «Навіщо ми взагалі тоді його утримували?» Чесно кажучи, це був такий черговий серйозний «ляпас» від влади.
А з іншого боку, ми вже не хотіли його віддавати. «Правий сектор» не хотів звідти виходити. Для всіх це також був знак: якщо «Правий сектор» виходить, то аеропорт здадуть.
«Кіборги не вживали алкоголь та психотропні засоби», — «Поліглот»
Михайло Кучеренко, військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Збройних сил України з позивним «Поліглот», був у Донецькому аеропорту двічі — у жовтні й листопаді 2014 року. Він розповідає про секрети стійкості захисників летовища та про те, кого зі своїх товаришів вважає «найсправжнішими кіборгами»:
— Я не рахував точно, можу помилятися, але взагалі за весь час усіх ротацій я пробув в аеропорту десь 25 діб.
Я хотів піти ще в першу хвилю мобілізації, коли ще тільки почалася епопея після Майдану й на початку анексії Криму. Але, по-перше, у мене цивільна робота на державу. По-друге, тоді був такий час, що тих, хто хотів іти, не брали, а людей, які не мали досвіду й не хотіли, навпаки, примушували йти служити.
От і в моєму військкоматі мені не вдалося потрапити у військо з першою хвилею, і я став військовослужбовцем уже десь всередині літа — у третю хвилю мобілізації. Спочатку була підготовка в підрозділі, на місці постійної дислокації частини, а тоді вже, власне, відбув до зони АТО — для виконання бойових завдань.
Усередині осені склалася ситуація, що вже треба було «посилити» хлопців в аеропорту. Бо вони там були вже досить давно й потрібно було «освіжити» сили.
От коли така можливість видалася, я цим скористався.
Захист аеропорту — це не типова задача для нашого підрозділу, але ми розуміли важливість захисту, бо вже тоді Донецький аеропорт став символом. Це як стратегічна точка, пункт, а якщо це вже стало символом для народу, то ми маємо підтримувати цей символ, підтримувати і розвивати переконання про стійкість українських бійців. Тому, коли з’явилася така можливість, з нашого батальйону набрався зведений підрозділ із різних рот — виключно з добровольців.
Коли ми тоді відправлялися, то поставили керівництву тільки два питання. По-перше, чи буде це офіційно? Ми ж усі розуміли, що це війна, і якщо не дай боже щось трапиться, то наші родини мають отримувати належну компенсацію від держави. А друге питання було про забезпечення набоями та боєкомплектом. Усе. Більше ніяких питань і сумнівів не було в наших хлопців. Ми розуміли, куди їдемо й чому ми це робимо.
«У реальності це виявилося навіть трохи легше, ніж нам розповідали»
— Якщо чесно, то в реальності це виявилося навіть трохи легше, ніж нам розповідали. В аеропорту вже була така традиція, що кожна зміна, кожна ротація досвідчених навчала новачків. Декілька діб нам планомірно й чітко розповідали про те, чого треба остерігатися, які є небезпеки.
Деякі хлопці взагалі відмовлялися їхати на ротацію, коли приходила їхня черга. Вони розуміли, що знають набагато більше, ніж можна було передати за декілька днів. І вони розуміли, що від їхніх знань, від їхньої роботи залежить життя новоприбулих і взагалі життя товаришів по службі. Тому деякі люди залишалися там набагато довше, ніж того вимагав стандартний устав перебування.
«Найсправжніші кіборги — це хлопці, які сиділи на вежі спостережень»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 38. Приємного читання.