Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

На другому поверсі була позиція «Очі», там працював боєць. Він дуже допомагав тим, хто був унизу. Коли терористи заходили на територію з боку парковки, він бігав від одного вікна до іншого, бив з гранатомета і робив вигляд, що нас багато.

Усі хлопці дуже сильно один одного підтримували. Пам’ятаю, якось ми намагалися посмажити картоплю. Ми тоді десь її знайшли, вона була гнилувата, але ми взяли ковпак від БТР, який накриває колесо, зробили дірки в бочці з-під бойлера й кинули туди дрова. А воно не горить — тяги немає, то ми раз — з автомата — і тяга з’явилася. І тільки-но ми поставили смажити ту картоплю, як розпочався обстріл із «градів». І ми їм такі: «Та ну дайте ж хоч картоплі поїсти, їсти хочеться…»

«Хтось має бути покараним за те, що хлопці лежать там під уламками»

— Виїхав я з аеропорту в ніч на 4 жовтня. Третього жовтня під час бою мене поранило гранатою, контузило й уламок потрапив у голову. Мене перебинтували, і ми далі продовжували бій. Уночі на наші позиції зайшла інша рота, але нам сказали залишитись до ранку. Та наш командир наказав вивозити поранених.

Центральна зала новго термінала

Нас було п’ятеро. Ми, підтримуючи один одного, шкандибали злітною смугою до БТР. Ми дійшли, залізли в нього, закрили апарель, закрили очі й поїхали в повній темряві.

«Ми показали: український дух незламний»

— Я спочатку не розумів, чому ми там перебуваємо й за що гинуть наші хлопці. За цей шматок металу?! Але нам усе «пояснили» у російських новинах. Там прий­малися лише російські канали, а на них «ополчєнци» розповідали, що вже аеропорт взяли, і на відео вони ходили по «Метро» і робили вигляд, що то був новий термінал. І тоді ми зрозуміли: це наш аеропорт, це фортеця, яку треба обороняти.

Чим довше я там знаходився, тим більше розумів, що оборона аеропорту потрібна. Ми показали, що український дух — незламний. Коли я приїхав додому, завжди дивився новини, чи стоїть аеропорт.

Чому його зруйнували? Особисто мене там не було, коли він руйнувався, коли вибухали колони, коли падала вежа — символ аеропорту. Нехай у причинах розбираються військові критики та спеціалісти. Але я думаю, що винні мають бути покарані за те, що хлопці досі лежать там під уламками і мами з дружинами не можуть отримати назад своїх близьких.

«Мене здивувала відсутність грамотної системи оборони аеропорту», — Богданов

Боєць «Правого сектору» Ілля Богданов — колишній співробітник ФСБ і громадянин Росії — обороняв диспетчерську вежу Донецького аеро­порту. Він розповідає, чому поїхав в аеропорт та як складалися його стосунки з бійцями ЗСУ:

— Спочатку, коли я приїхав в Україну, здався вашим спецслужбам і пройшов перевірку в СБУ. Там сказали, що зі мною «порядок», і я думав іти в добровольчий батальйон «Азов», але туди мене не взяли. Тоді я через волонтерів знайшов контакти з «Правим сектором». Зі мною поспілкувалися, і вже за кілька днів я був у ДУК. За добу я потрапив у Піски, а через тиждень уже був у Донецькому аеропорту.

Боєць «Правого сектору» росіянин Ілля Богданов

Мені важко пригадати точні дати, але заїжджав я в аеропорт наприкінці вересня, а виїжджав десь через місяць. Увесь час я провів на диспетчерській вежі.

Заїхати туди кожного разу була проблема — усе під обстрілом, усі колони обстрілювали. Військові там перебували тиждень-два, а «правосєки» сиділи місяць. І я найбільше переживав, що, мовляв, сиджу в диспетчерській вежі, а їхати назад треба «на броні», і раптом міна у бак влучить, то так і згориш у тій «броні». Тобто кожен в’їзд і виїзд з аеропорту був надзвичайно ризикований.

Я хотів потрапити саме в аеропорт, бо знав, що там ідуть реальні бої, а з протилежного боку було багато моїх «опонентів», які приїжджають з «рашки» створювати Новоросію. Тобто для мене там був усвідомлений конкретний ворог.

«Були герої, а були такі, що “аби відбути”»

— Мої стосунки з військовими, тобто з офіцерами і бійцями ЗСУ, складалися загалом нормально. Хоча, звісно, мене здивувала відсутність грамотно збудованої системи оборони в тій же вежі.

Військові там ходили попід стіну, намагались мінімальну увагу до себе привертати. Така у них була тоді позиція. Вони з вежі нікуди не виходили, а в самій вежі лише другий поверх використовувався, хоча на той момент можна було підніматись до 9-го поверху й коригувати вогонь. Тож доходило до істерик.

Деякі «персонажі» там сиділи з початку і до кінця ротації. Чую, хтось там каже: «Якщо сепари попруть, то в мене граната — я її кину вниз». Ну, це повний абсурд!