Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Екіпаж БТР № 622. Праворуч водій Сергій Саух, ліворуч — навідник КПВТ Артур Сілко, який загине вже за дві доби...

— Моя машина замикала колону. Я мав збирати усіх, хто відставав, і паралельно підтримувати зв’язок з «Куполом».

Анатолія «Купола» ми називали богом конвоїв. Він міг без ексцесів провести колону навіть по ворожій території. До нього завжди зверталися, якщо був якийсь проблемний конвой, і Анатолій ніколи не відмовляв.

У дорозі спати не хотілося зовсім — адреналін гуляв у крові. Спершу було тепло, але під ранок стало дуже холодно. Коли машини розганялися до 80 км за годину на якихось гірках, то вітер пронизував до кісток. Доводилося замотуватися у ковдри. Коли ж бронежилет зовсім охолонув, стало нестерпно холодно. Тож в Донецький аеропорт ми приїхали у стані «заморожених напівфабрикатів». Дорога зайняла близько чотирьох годин. Ми пройшли без стрілянини.

На другому переході, після годинної зупинки, отримали нове завдання і рушили у бік Авдіївки. Йшли в основному другорядними дорогами через дрібні поселення. Коли проходили через дамбу, отримали команду посилити спостереження через загрозу засідки. Місце вузьке, і ми могли потрапити під ворожий вогонь. Але, як ми згодом зрозуміли, це був ще достатньо глибокий тил, хоч на відстані вже було чути розриви і видно дими.

Минули Тоненьке, довелося йти по напівґрунтовій розбитій дорозі. Нею вискочили на окружну дорогу Донецька. Територія прострілювалася, але то був найкоротший шлях. Цією дорогою ми повинні були вийти на наші позиції, але мало не заблукали. Голова колони пішла праворуч по окружній на «Республіку Міст», а мінометники, розірвавши ланцюг, розвернулися у неправильному напрямку. Я зупинив колону і вийшов на зв’язок із «Куполом». З’ясувавши, куди вони пішли, я розвернув залишки колони, і ми рушили за ними. І скажу так: якби ми пішли у той бік, то потрапили б у засідку, де вже через три доби загинув Сергій Сідлецький («Гризлі»), а Сергій Блюд отримав важке поранення в голову…

Бог конвоїв — Анатолій Козел із позивним «Купол»

Врешті-решт ми вийшли на блокпост «Республіка Міст», там я знову уточнив завдання, бо ця територія вже активно прострілювалася. Стало зрозуміло, що ми входимо в зону конкретного вогневого впливу супротивника, тому кожен крок мав бути виваженим. Я першим поїхав на БТР, пройшов половину шляху не поспішаючи. Знову зв’язався з «Куполом» і тоді вже вивів колону на зазначені позиції.

Зв’язок був жахливим. Ми перебували у ямі. Контактували по-різному: часом по рації, часом по мобільному.

«До першого обстрілу «градами» не було усвідомлення, що ми на війні»

— Ми розташувалися неподалік мінометної батареї «Цунамі» 79-ї бригади. Біля нас також стояли танкісти з 93-ї бригади та хлопці з ДУК. Вихід на аеропорт, злітна смуга, починався десь за 200 м. Поставили БТР один біля одного, почали трохи розслаблятися. Стрілянини практично не було, тільки іноді пострілювала наша мінометна батарея. Ми ще трохи здригалися від цих звуків, але вже познімали бронежилети, пили каву, хтось ліг відпочивати після безсонного переходу...

І в цей час прилетіла перша серія «градів». Коли почалися розриви метрів за 70 від нас у полі, я стояв на броні й займався своїми справами. Тоді вперше побачив, що таке «град» і як він просто миттєво накриває територію. Відреагувати практично неможливо. До цого обстрілу не було усвідомлення, що ми на війні. А тут я зрозумів: якби ця серія прилетіла на метрів 100 лівіше, вона б накрила все — і людей, і техніку, і батарею... Ось така дрібна помилка з того боку вкотре підтвердила: ми всі під Богом ходимо...

Після цього ми швидко почали ховати БТР між будівель, які захищали нас від прямого вогню. І майже одразу я побачив свій перший 152-міліметровий снаряд. Він влучив поруч у верхівку будівлі теплостанції. У голові промайнула думка: «Зараз прилетять інші». Я крикнув: «В укриття!» — і головою вниз, у бронежилеті й повному обмундированні, «пірнув» у БТР.

«Екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі»

— Першим нашим завданням було виїхати на околицю Пісок у напрямку Донецького аеропорту і доставити туди підкріплення, зброю, боєприпаси.

Я був старшим у бронегрупі з восьми БТР, оскільки був єдиним офіцером у роті на той момент. Командир роти «Ведмідь» залишився на командному пункті в Пісках. Перші пару ходок зробили вдень, але потім почали їздити вночі.

У нашій четвертій роті кожен виконував свою функцію. Півроти фактично виконувало завдання з доставки припасів у ДАП. Частина підрозділу тримала оборону Пісок і нашої бази. І були хлопці, які воювали безпосередньо у терміналах. Вони перебували там по два тижні, після чого їх відправляли на відпочинок у Слов’янськ. Згодом вони поверталися й міняли інших.

Командир «Ведмежат» Павло Розлач

Хлопцям у терміналах було дуже складно: постійні обстріли, потрібно завжди бути напоготові, щоб відбивати атаки. Це ота сама передова. Плюс періодичні зачистки і спроби штурму з боку сепаратистів.

Утім, і в нас були складнощі. Нашим екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі. Спершу було важко, бо противник вів активний вогонь із будівлі, що стояла за старим терміналом. Звідти по нас дуже щільно працював кулемет «Утёс». З боку «Спартака» виїжджала важка броньована техніка. А що таке БТР проти танка?!

6 жовтня 2014 року міна потрапила у БТР, загорівся боєкомплект, і вогонь перекинувся на машину

Ситуація постійно змінювалася. Спершу сепаратисти вели прицільний вогонь з висот у прямій видимості наших вогневих позицій. Потім ми їх там трохи постріляли артилерією, і вони відкотилися назад.

«Новачків часто кидають на виконання надважких задач»

— На третій день нашій бронегрупі дали завдання штурмувати церкву — там засіли сепаратисти. Я повів групу на штурм, але розуміння загальної ситуації у плані розташування противника на той момент не було. У нас у перший день навіть елементарних карт не було. Я побіг до командира мінометної батареї «Цунамі» і попросив хоча б сфотографувати на телефон карту їхніх вогневих цілей. А там на половину карти намальоване коло, куди він має класти міни за викликом вогню артилерії. Загальна схема, знаєте, як для туриста, але це було хоча б щось...