Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Мене по життю всі кликали «Танас». А коли ми в новий сектор переїхали, ідемо з покійним Андрієм, а в нього був позивний «Німець», підходимо, і полковник до нас: «Позивні ваші?» Відповіли: «Німець» і «Танас». Він так подивився на нас і каже: «Ти будеш “Німцем”, а ти — “Французом”».

Але коли почався аеропорт, то командир штатний звертався постійно «Танас», і Андрій каже: «Давай я заберу свій позивний назад». Так Андрюха «Німцем» знову став, а я — «Танасом». Тож у районі Донецького аеропорту ми вже були під старими позивними.

Знаєте, в аеропорту за декілька годин втягуєшся. Ми так звикли один до одного. Дуже вразила прозорість людей: без фальші, без масок, без понтів зайвих. Бо ж ніхто не знає, скільки йому ще судилося там пробути, і взагалі, вийде він чи вивезуть його.

У нас було багато хлопців, призваних з резерву. Хтось був трактористом, хтось — учителем, хтось реально вантажником. А там усі стали бійцями з великої літери.

Про бойову позицію

— Термінал розбитий, багато стін уже тоді не було. На першому поверсі — дві позиції. Перша — у бік Донецька, друга — моя, біля парадного входу до термінала, поряд зі сходами на другий поверх. Якщо дивитися на Донецьк, то кутова права кімната. На другому поверсі над сходами також була позиція, вона прикривала східний коридор, однак вона була слабка. Там міг бути прорив, у принципі, він звідти потім і пішов.

Моя позиція була тоді універсальною, відповідальною, цікавою, сильною. Більшість роботи велася звідти. Насправді ми постійно в радіоефірі один одного підтримували та коригували, сектори перекривали один одному і перестраховували, щоб нічого не проґавити.

Ситуацій курйозних було чимало. Перша була зранку, як поїхав фотограф Сергій Лойко, 19 жовтня. Такий хороший бій зав’язався, дуже затяжний, напевно, десь на дві години. Щільно прострілювали нашу позицію. У тому бою ми працювали з хлопцем із «Правого сектору» — один перезаряджав, а інший стріляв.

І коли я присів, ворожий ВОГ розірвався у віконній рамі. Йому розсікло щоку, буквально кілька міліметрів від ока, до кісток. Медик його перемотав, думали, треба евакуювати, а він каже: «Ні, залишаюся, усе нормально».

І того ж вечора мене снайпер «вгадав». Я тоді очікував прориву, і, коли через тепловізор оглядав підходи до термінала, снайпер влучив мені в каску. Нормально. Відлетів. Відключився. Кров. Прийшов до тями. Нудота. Перевірив голову — кулі немає. Допрацювали бій до кінця.

В Олега, нашого медика, теж влучило. З північної сторони ВОГ прилетів. Два уламки йому в ногу потрапило: один витяг, другий не зміг. Замотався і теж до кінця добув з нами. Так ми й воювали травмовані, не було кому нас міняти.

Я отримав травми хребців і шийних зв’язок. Потім два місяці провів під крапельницями й з уколами.

І коли я під крапельницею лежав, Андрія поранили. Його оперували, але він помер — відірвався тромб. Ми вночі ще переписувалися, а вдень штурм почався. Коли я дізнався, що Андрій загинув... це було найважче. А ще гірше, що я навіть на похорони не зміг потрапити. Хлопці поїхали, а я лежав під крапельницями. Напевно, це були найважчі похорони для мене.

Брат він наш бойовий, з нами всю першу кампанію літню пройшов. Ми просто не можемо повірити, що його немає. Ми таке пройшли разом, що не віриться навіть досі.

Про традиції

— Після зимної ночі всі чекали світанку, щоб розтопити казанок. Хлопці кучкувалися, говорили за життя і пили справжню заварну каву. Нашим «правосекам» якраз передали її у посилці. І це був такий промінь світла серед темного дня. Одного разу побратими смажили картоплю: знайшли стару сковорідку, десь серед завалів відшукали сітку картоплі й вирішили приготувати вечерю. І тільки почали смажити — відновилася стрілянина.

Міномет кладе просто під вікна, а вони сидять і смажать. І якщо бетон обсиплеться, то в картоплю потрапить... тому цинки порозкривали й понакривали, щоб сміття не летіло туди.

Найбільша хохма — коли хлопці піцу замовляли в аеропорт у місцевих. Дзвонять у Донецьк, у піцерію: «Добрий день. Доставка є?» — «Є доставка». Ну, і починають ціну питати, начинку замовляти, додатково грибочки, оливки. Усе набрали. «Куди доставити?» — «Як куди? До старого термінала!» На тому кінці дроту — трихвилинна пауза. Потім із заїканням: «Куди-куди?» — «Як куди? Донецьк, аеропорт, старий термінал, підвозьте». — «Та ні, у нас немає кому їхати». — «Та нічого, ми прикриємо, все нормально. З сепарами самі домовтеся, а ми — нормально, пропустимо вас. Ще й диван шкіряний дамо, тільки привезіть піцу!» Посміялися…

Про розподіл сил

— Коли приходить черговий гуманітарний конвой, атаки сепаратистів посилюються вдесятеро. І кількість збільшується, і тривалість, і боєприпаси… Ми перехопили 21 числа їхні розмови. У них були колосальні втрати, людей фактично не залишилося. Вони аж благали про перемир’я і водночас чекали на підкріплення. І коли воно підійшло, все почалося знову.