Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Подвір’я перед новим терміналом ДАП. Фото: В’ячеслав Зайцев

«Доти з банкоматів, сейфів і холодильників»

— Ми постійно тримали суцільну кругову оборону. Ми не могли сказати, що ось «по цей бік — наші, а по той бік — інші». Ворог був навколо. І ми очікувати нападу з усіх боків.

Роман «Хищник» на бойовій позиції. Фото: В’ячеслав Зайцев

Найважче, коли термінали розстрілюють танками. Танк — це найстрашніше, що там було. Від цього сховатися навряд чи де можна, лише у підвалі. Це така лотерея — попаде чи не попаде. У мене перше поранення — через танк. Стріляв фугасними снарядами, і мене трошки зачепило в перший раз.

Аеропорт, самі його споруди, — це все непридатне для оборони. Там скрізь переважно сваї, а стін фактично немає. Гіпсокартон. Сховатися там ніде, може, лише там, де ідуть ліфти і якісь, скажімо, технічні з’єднання. Там, де є бетон, можна було сховатися від вогню ворога.

Тож ми мали дуже погані умови для оборони. Мало було того, з чого можна зробити якийсь захист. Те, що ми змогли, — це привезти мішки з піском і використати те, що там було, — сейфи, холодильники. Виставляли навіть банкомати, які залишилися пограбовані після терористів. От із усього цього ми й будували наші «доти».

Кадирівці намагалися нас спровокувати — кричали щось про родичів

— Це був мій «перший аеропорт». І щоночі кадирівці обстрілювали старий термінал і кричали: «Аллах акбар», «Аджа».

Одного разу мені це врятувало як мінімум здоров’я. Я шукав позицію в старому терміналі і почув, як хтось кричить: «Аджа!» Я інстинктивно пригнувся, і гранатометник, який працював по мені, промахнувся. Але міг і влучити, якби цей окрик мене не попередив.

Чеченці-кадирівці були за 50 м від нас у сусідній будівлі. Ми весь час чули їхні крики. Вони намагалися нас спровокувати — кричали образливі речі про нас, про наших родичів, про всіх українців. А ми їм у відповідь пропонували: «Приходьте, у нас є сало. Хлопці, поїсте як слід. Горілочки вип’ємо. Розважимося». Чомусь вони на це ображалися.

«Моторола»: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника»

— Час від часу ми перехоплювали радіохвилі терористів і прослуховували їх. Це допомагало, наприклад, дізнатися, коли вони будуть підвозити боєприпаси, коли в них буде рух транспорту, якась ротація.

І ми знали, коли вони підходять, і були готові до цього. Вони казали, що в них буде атака, а ми замовляли на цей час міномети й артилерію.

Одна з «нагород» для мене — це радіорозмова терористів із «Моторолою», коли вони жалілися, що гранатометник їх просто дістав. Це був я. І «Моторола» казав: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника. Скільки можна!» Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, і мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід.

Ми їх прослуховували, вони нас прослуховували. І ми знали, що під час радіообміну завжди треба казати неточні дані і ніколи не називати прізвища. Ми вживали умовні терміни, називали приблизні дані й тільки позивні. Жодних прізвищ, жодних імен.

Звичайно, треба було оглядати навколо тепловізором. «Нічне бачення» може тебе видати, бо там видається інфрачервоний промінь. А тепловізором можна побачити будь-яке тепло. І часто-густо ми бачили. А коли в листопаді відомий волонтер Юрій Бірюков привіз камери 36-кратні, ми їх бачили навіть на підходах. Замовляли артилерію і попереджували наших снайперів, які сиділи на позиціях, звідки наближається ворог. Ось таким чином ми й випереджували ситуацію. Нас рятували знання, слух, очі й тепловізори.

Бійці дають координати командиру мінометної батареї «Цунамі». Фото: В’ячеслав Зайцев

Фото в мене є з Бірюковим. Він такий відчайдух, що я аж здивувався. Я відпрацьовував з гранатомета по доту супротивника. Сепари тоді впритул били з гармати по диспетчерській вежі. Я відпрацював, спускаюсь — і бачу його на другому поверсі. Він до нас приїхав встановлювати ці камери. Я дуже здивувався, бо насправді було небезпечно.

Іноді з даху спостерігав, як БТР до нас їде й раптом починає розвертатися, бо починали обстріл, а калібр 12,7 прошиває БТР наскрізь. Часто вони їх пробивали, ранили або навіть убивали наших хлопців у БТР.

Для мене було здивуванням, що насправді й у БТР не дуже сховаєшся. Тож на те, щоб тільки заїхати в аеропорт, треба було мати відвагу.

Пізніше, коли мене не було вже, приїжджав Олексій Мочанов. Насправді доїхати до нас було дуже важко. Не кожен доїжджав. Там, у Пісках, де мали проїжджати ці колони, звичайно б, цивільних не пустили. Приїжджали тільки військові й «Правий сектор».

На чому тримався захист?