Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

І от уявіть, що ви нарешті прорвалися з величезними втратами через це пекло у будівлю термінала, а тут вас зустрічають кіборги... І починається полювання один на одного. Вони проривалися у старий термінал неодноразово. Були такі моменти, коли підвал переходив під контроль сепаратистів. Траплялося навіть, що наших звідти вибивали, але підходило підкріплення, і ми знову брали своє. Це була така активна оборона: вони нас — ми їх.

«Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива»

— Коли з їхнього боку усвідомили, що ключове значення для нас має диспетчерська вежа, з якої велося спостереження нашими артнавідниками, вони почали її системно «валити», поки зрештою не завалили. Танки стріляли по вежі прямою наводкою.

Після того як вежу завалили, якість роботи артилерії впала катастрофічно. Ми почали висувати коригувальників на периметр самого аеропорту. Але це новобудова — трохи бетону, а в основному гіпсокартон і скло. Там реально сховатися немає де. Вони почали активно використовувати АГС і розстрілювати фасади. До того ж на злітній смузі періодично працювали 3—4 танки: поки один навантажується чи заправляється паливом, другий з дистанції 2,5 км розстрілює цю будівлю. Причому довбе в одне місце, щоб пробити тунель.

Таким чином зона базування наших хлопців у Донецькому аеропорту звужувалася. Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива. Це все об’єктивні причини.

Кіборг «Аскольд» та його АГС

«Передайте командуванню, щоб забрали нас. Хлопці вмирають на руках»

— Донецький аеропорт відіграв свою роль. Це була стратегічна оборона стратегічного об’єкта, для того щоб з мінімальними втратами переключити на себе максимальну кількість живої сили супротивника і знищити її. Ми цього досягли. Але наше командування не відчуло того моменту, коли треба було відвести людей, що залишилися. Це треба було зробити ще після першого підриву термінала.

Я тоді тримав зв’язок із хлопцями по мобільному телефону. Розмовляв з Ігорем Зіничем (медик, позивний «Псих») за дві години до його поранення. Він уже тоді криком кричав: «Передайте командуванню, щоб забрали нас звідси. У мене хлопці вмирають на руках — нічим перев’язувати їх».

Наші двічі намагалися туди заїхати, але обидва наши БТР сепаратисти розстріляли. Поранених евакуювати не змогли, підмогу і боєкомплекти завезти не змогли, а хлопці там уже трималися з останніх сил. На додаток до цього почали підривати перекриття над їхніми головами, пустили сльозогінний газ. Хлопці не спали, не їли, були поранені, вмирали...

Скільки потрібно було триматися?! Я телефонував Полтораку, виходив на Порошенка через депутатів, говорив, що потрібно відводити хлопців. Скрізь була одна відповідь: у нас є класний герой Муженко, він уже організував контр­наступ північніше, усе буде нормально, аеропорт буде наш.

Рота «ведмежат» без «Ведмедя», який отримав поранення у бою. Листопад 2014 року

Я кажу: на Спартаку закріпитися немає де! Люди, ви що? Сказали б, вибачте, ми вичерпали тактичні можливості щодо оборони аеропорту і з метою збереження життів наших військових відводимо особовий склад. Це була б золота фраза!

Завдання по аеропорту полягало в чому? Не допустити їх на злітну смугу. По суті, термінали — це просто будівлі. А злітна смуга — це можливість приземляти транспортну авіацію сепаратистів. Вона розташована у межах нашого вогневого ураження. У нас є «точка У», якою можна відразу всю злітну смугу накрити, є «урагани», є «гради», є ствольна артилерія... Ми з дистанції 20 км можемо повністю накрити цю площу. Людей можна було відвести, а територію аеропорту залишити під вогневим контролем. От і все.

«Такого я не бачив ні в Іраку, ні в Африці, ні в Косові», — «Танас»

Миколаївський десантник Сергій Танасов, сержант 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Танас», розповідає про власні правила виживання у терміналі Донецького аеропорту: коли не треба стріляти у відповідь, що пити, якщо немає води, і якою ціною утримувати бойову позицію:

— Уперше наша бригада зайшла в аеропорт наприкінці вересня 2014-го... Заходили перша рота і перший взвод нашої роти. На жаль, тоді в терміналі проґавили підхід танка, і він розстріляв дві наші «коробочки» — два БТР. Семеро людей загинуло, і восьмеро було поранено. Це все — наш перший взвод. Зрозуміло, що рота була деморалізована, але за два тижні зібралися духом. Ми знали, що там несолодко. Хлопці, які приїжджали, намагалися моделювати ситуацію, підготуватися до прийняття будь-яких рішень. Ясно, що лише на місці розібралися.

Сергій Танасов

Виявилося, усе значно серйозніше. Хлопці казали, що там дуже-дуже-­дуже важко, у нас тоді втрати були. Багато було не те що «двохсотих», а поранених — «трьохсотих». Сепаратисти вели артобстріли з житлових кварталів. Ми просто не могли дати їм відповідь. Зрозуміло, що коли вони працювали недалеко від нас і ми знаходили їхні вогневі точки, то одразу знищували їх. А коли по тобі стріляють «градами» з житлового кварталу, з Донецька чи з окраїн… Ми не можемо туди стріляти. Просто не можна туди стріляти — і все.

Дуже не сподобалося, що сепаратисти зайняли церкву й обстрілювали нас звідти. А ми не могли стріляти по церкві. Релігійні споруди не можна займати за всіма воєнними канонами. Це духовна будівля, за всіма світовими законами їх не залучають до бойових дій. А тут із церкви снайпери довго й ретельно працювали по нас.

Про перші години в аеропорту

— Я до аеропорту потрапив 14 жовтня 2014 року. Прийшла наша черга змінити хлопців із батальйону. Уночі виїхали з Краматорська до Пісків. Там черговий інструктаж — і по машинах. Приїхали до аеропорту, швидко викинули речі. Зрозуміло, що по нас стріляли. Забігли в новий термінал, лягли на підлогу, машини поїхали. Коли закінчився бій, вийшли, занесли речі, знову попадали й чекали команди про перехід з нового термінала в старий. Не знаю, година, мабуть, була третя ночі, коли ротний підняв і каже: «Усе, виходимо».

Прийшли два провідники зі старого термінала, щоб показати нам дорогу. Є маршрут, яким завжди ходять, і він незмінний. Бо сепари йдуть з іншої сторони. І ось — команда «Пішов!». В одну колону, двома партіями. Я йшов у другій… При переході з нового термінала до старого, навіть якщо відкривається вогонь у наш бік, ніхто не відповідає, щоб противник не знав, де саме ми знаходимось. Пройшли тихо, зайшли до хлопців. Там рота «Маршала» стояла тоді. Зранку розподілилися й пішли на позиції.