Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

— Старий термінал — він доволі тонкий. Він такий невеличкий, там усього три поверхи. І він весь був пробитий артилерією. Дах обвалився, так що, рахуйте, тільки два поверхи.

Новий термінал великий. Це чотири поверхи плюс технічний поверх і дах. Перший, другий, четвертий поверхи і дах — наші. А підвал та третій поверх могли бути їхніми. Ми там бували, але знали, що вони там також бувають, бо на третій поверх заходить естакада, а в підвалах є комунікації, через які вони могли проходити.

Треба було перевіряти, треба було ходити. І на третьому вони пробили з третього на другий перекриття і т. п. Треба було ходити перевіряти завжди. І часто-густо ми могли там з ними зустрічатися ледь не впритул. Звичайна річ, коли за 20—50 м там раптом бачиш ворога.

Ми завжди слухали. Треба слухати. У старому терміналі ми проліт сходів засипали повністю склом, профілями, сміттям металевим. Навіть розтяжки не ставили. Ми цілу ніч слухали. Слухати — це головне. Якщо починаються якісь звуки, то туди кидаєш гранату і даєш чергу з автомата. Непогано й з «мухи» додати.

Одне з приміщень старого термінала і вигляд з нього на новий. Фото: В’ячеслав Зайцев

Ми робили розтяжки, мінували. Чули постійно, як працює їхня «кішка». «Кішка» — це металевий гак такий. Вони прокидали його на 20—30 м і з-за рогу починали тягнути. Це вони вночі протимінну роботу робили. Ми чули це. Тут без страху треба дивитися в обидва боки.

Я думав, що до весни точно могли протягнути захист терміналів. Я впевнений у цьому.

Але ми передали оборону аеропорту 93-й бригаді, вони не змогли проконтролювати, і сепаратисти натягали туди велику кількість вибухівки й підірвали. Термінал просто склався.

Можливо, хлопці просто відбували там час. Таке й у нас у декого бувало, що вони не вилазили з підвалів, сиділи в штабному приміщенні. Ну, відбули час, і що? Потім усе це відгукнулося, як ви бачите, дуже погано.

Можливо, що люди й витримали, не витримав бетон. Ця версія також має право на життя. Дійсно, будівля була вже як швейцарський сир. Весь дах — я постійно був на даху в новому терміналі — повністю пробитий. Коли ти по ньому пересуваєшся або коли вранці є туман невеличкий, треба дивитися, щоб не впасти на четвертий поверх.

Так сталося, що ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються. Шкода. Тоді проти нас працювала група російських снайперів і активно прострілювала вікна й усі отвори. Деяких хлопців, на жаль, вони дістали. У моїй роті за дві ротації загинуло п’ятеро людей. Часом нестерпно хочеться хлопців повернути. Але що зробиш?! Це неможливо.

«Нехай відео збереже пам’ять про захист аеропорту»

— Я ще влітку почав робити серію відео про війну. Ніколи не робив більше однієї хвилини. Короткі, невеличкі. А ще так трапилося, що я втратив телефон. Усі ці відео робив на чужі телефони. Щоб не забивати пам’ять, я робив коротенькі відео, які описували, що, де, як відбувається. Ці відео стали популярними.

Я, звісно, знімав у перервах між боями, коли вщухала стрілянина, коли не працював снайпер. У мене не було, на жаль, камери GoPro. Якби була, то я б, напевно, зняв таке, що краще забути.

Зазвичай після атаки, яка захлиналась, завжди була перерва, бо ж не можна постійно класти людей. Вони погнали людей, ми зробили вогневу завісу, викликали артилерію, артилерія пройшлася їхніми позиціями. Тиша. У цей час можна взяти було камеру, зняти щось собі на згадку і людям на пам’ять.

«Одного нашого задушили, іншого спалили — ось із ким ми воюємо», — «Аскольд»

Валерій Логінов, офіцер 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригадиі з позивним «Аскольд», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він був чи не найстаршим за віком серед офіцерського складу. «Аскольд» детально описує найдраматичніші бойові епізоди й стверджує, що відводити кіборгів з аеропорту потрібно було раніше:

— Мою групу підняли по бойовій тривозі 2 жовтня десь об 11 годині вечора. У цей момент ми перебували у Слов’янську. Тоді вже йшли серйозні бої за Донецький аеропорт. Ми не знали, куди маємо їхати, але здогадувалися, що, швидше за все, туди. Ніхто офіційно нічого не говорив. Командири великих чинів, звісно, перед нами не звітували. Схоже, що кінцевого пункту призначення не знав навіть командир 4-ї роти Павло Розлач із позивним «Ведмідь». Знала напевно лише та людина, яка повела нашу зведену батальйонну тактичну групу. Це Анатолій Козел, позивний «Купол».

«Позивний «Аскольд» взяв участь у проекті «Повернись живим»

«Ми їхали в аеропорт зверху на броні — як заморожені напівфабрикати»

— Насправді до цього виїзду ми вже були готові, бо протягом останнього тижня активно тренувалися і завантажували БТР. Машини нагрузили так, що всередині місця практично не лишилося. Брали усе, що знадобиться у польових умовах: боєкомплекти, воду, продукти, спальники. Їхали зверху на броні.

Я був командиром 622-ї машини. Це БТР 6-ї роти, на якому 13 липня потрапили у засідку Олександр Голіченко та Сергій Бабський. Хлопці обоє обгоріли. Машина була «мічена», із завареною пробоїною, та ми, коли на ній їхали в аеропорт, про це не думали. Не до того було.