Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

— Кожен воїн, який заходив туди, особливо ті, хто був там не перший день, дуже чітко розуміли, що ті куски бетону абсолютно були нічого не варті. Їх не можна було вже використовувати для оборони, і взагалі вони вже ні для чого не придатні. Був наказ — знову ж таки, політичне рішення — забезпечити свою присутність у цій точці. Усе.

Я думаю, особливо в тій ситуації, коли на підкріплення прийшли десантники з 95-ї бригади, вони були поставлені в нехарактерну для них ситуацію. Їхнє завдання — зайти, зачистити і вийти. А сидіти й вести пасивну оборону — це не їхня спеціалізація. Вони не могли зрозуміти, що вони там роблять. Це перше. Друге — їм навіть не поставили бойову задачу, їм просто сказали: відправляєтесь у таку-то точку, вас висадять і там треба буде протриматися 7—10 днів. Усе. На виживання. У таких обставинах це справді виживання, бо кожен включає свій індивідуальний досвід, і тут вже включається авторитет командирів.

У грудні 2014-го Добровольчий український корпус вивів своїх вояків з термінала Донецького аеропорту, бо там накопичилися вже бійці 72-ї, ­95-ї, 79-ї, 93-ї бригад. Там на квадратний метр було стільки людей, що просто перебувати там сенсу не було. Ми почали тоді працювати над іншим, розширяти зону на Жаб’яче, Водяне, Опитне. Туди прочищати, забирати висоти, щоб ширшим був цей коридор, щоб сепаратисти не заходили нашим у тил. Ми там працювали.

Що зробило командування? Усіх «старожилів» звідти забрали, туди ж відправили 81-у, щойно зібрану, молодих необстріляних бійців. Ну і вийшло так, що пропустили бойовиків за радіокеровані мінні поля й залишили старий термінал. Його «Майк» успішно накрив разом з бойовиками. Залишилися в новому, і там теж, мабуть, також спрацював людський фактор.

Там не тільки підриви були, загибель, поранення, полон. Тоді туди хаотично відправляли групи, щоб деблокувати й забрати хлопців. Операцією командував генерал Муженко.

А чому нічого не вдалося? Там купа всіляких факторів, море всього, починаючи від відсутності GPS, нормального зв’язку й закінчуючи тим, як була спланована операція.

А хлопці! Я їх чудово розумію. Для них війна стала вже особистою, і вони готові один за одного йти, не дивлячись ні на генералів, ні на неадекватні накази, не дивлячись ні на кого — просто йти на підмогу й робити хоч щось. Але на війні так не буває. Хоч щось можна зробити один раз. А треба виграти битву й виграти всю війну.

Чи можна було всіх кіборгів сплановано вивести і закріпитися на інших позиціях, так само контролюючи артилерією територію аеропорту? Можна було.

Думаю, що треба буде розібрати кожен епізод не лише оборони аеропорту, починаючи від найпершого перемир’я в цій війні, коли зібрані сили майже закінчили зачистку Донецької та Луганської областей.

Тоді було оголошене перемир’я, усі залишилися на своїх позиціях. Тоді не дали наказу, не дали дозволу зайти в міста і зачистити їх від бойовиків. Із цього моменту в нас починається зворотний відлік. Це якраз було перше перемир’я.

А насправді операція, яка відбувалася, спланована антитерористична операція, пройшла просто надзвичайно успішно. Але зворотний відлік розпочався, коли дали колоні вийти зі Слов’янська і зайти в Донецьк.

Ми просто спостерігали, як терористи вийшли зі Слов’янська і зайняли Донецьк. Фактично навіть не місто, а тільки мікрорайон крайній.

Чому дали цю можливість? Чому наказали закріпитись на своїх позиціях нашим силам, якщо ми переважали у всьому, закріпитися й чекати до того часу, поки знову Російська Федерація не підтягне свої ресурси, не включить свою логістику і свою артилерію зі своєї сторони і знову не почне розширяти зону впливу до сьогоднішнього стану.

Бойовики оточують ДАП 26 травня 2014 року. Кадр з відео: REUTERS

Ото з цього моменту треба «відкочувати», бо все інше — це наслідки якраз оцієї домовленості. Якраз із цього першого перемир’я ми почали знову втрачати свої території, з першого «невіддання» наказу знищити або взяти в полон колону, яка виходила зі Слов’янська.

Тут ми чіпаємо вже політику, але без неї нічого не зрозумієш, нікуди не дінешся без політики і геополітики. У нас ніби є люди, які за все відповідають, але в нас війна без військового стану. Чому ми ж воюємо, якщо ми не в стані війни?

З іншого боку, якщо це антитерористична операція, тоді чому ми домовляємося з терористами? Тоді не мають сенсу жодні Мінські домовленості, тому що це внутрішньодержавна справа, антитерористична операція.

Багато казуїстики наплодилося навколо цього конфлікту. Я думаю, що, як і в кожній війні, треба шукати тих, кому вигідно, де є чиї сфери інтересів, де є сфери бізнес-інтересів, сфери, через які можна контролювати нашу державу.

Але попри це все оборона Донецького аеропорту — це один з етапів, славних епізодів нашої новітньої української історії. Славних завдяки бійцям і справжнім командирам.

Про кадрових, мобілізованих і добровольців

— Є кадрові військові, які вибрали сенсом свого життя і своєю роботою військову службу. Є кадрові військові, прекрасні офіцери, які проявилися в цій війні і зараз починають підніматися на ключові командні позиції. Є добровольці. Добровольці є як у добровольчих батальйонах, так і у Збройних силах, бо вони туди прийшли самі, з власної волі. І є інша категорія — мобілізовані.