Щоб добити нашу групу, приїхало декілька автомобілів з сепаратистами, але вони запізнилися — наші вже пішли.
Я у цей момент зі своїм БТР прикривав батарею «Цунамі». Я зрозумів, що там халепа: було чути стрілянину, йшов бій. Крім того, зв’язок між передовою групою і командним пунктом у Пісках було втрачено. У нас з ними також зв’язку не було. Я передав «Ведмедю» і «Куполу», що вирушаю вперед, щоб встановити стійкий зв’язок. Вони дали «добро».
Уже було практично темно. По дорозі зустрічаю нашу групу, бачу, що вона не в повному складі. Один БТР пішов углиб ворожої території, зв’язку з ним не було. Кажу: «Їду шукати цей БТР».
«Забирай людей, знищуй БТР»
— Коли проїхали далі, вдалося вийти з ними на зв’язок. Розмовляв я з Сашею Литвином. Кажу: «Де ти? Познач себе якось». Ну як? Ніч, темно, мапи немає. Потім кажу йому: «Я стріляю — ти дивись», — і з автомата трасерами випускаю чергу за чергою. Він мене бачить, визначаємо один одного, і я їду. Через рівне поле виходжу до цього болота. Розумію, що витягнути БТР не можу, бо теж загрузну. Там грунт мокрий, ми важкі, не потягну. Зв’язуюсь із командиром роти, а він каже: «Забирай людей, знищуй БТР».
Знаєте, мені так важко його знищувати… Це по-перше. А по-друге, загиблого Сергія Сідлецького ми б винесли, а що робити з пораненим Сергієм Блюдом? Як його витягнути з машини, коли там крові стільки набігло. Ми каску зняли — літр крові з нього витік…
У цей час на зв’язок виходить танкіст «Адам». Ми знову ж таки підсвічуємо йому пострілами, де перебуваємо. Він приїжджає. Ми чіпляємося. Танк стоїть на суші, мій БТР стає проміжною ланкою між ним і підбитою машиною. Починаємо смикати і теж сідаємо в болото, але танк нас усіх витягує.
Тільки-но ми розчепилися, стрибнули в машини і почали виїжджати, як це місце накривають сепарські міномети. Диво. Ці чарівні хвилини, навіть секунди, рятують життя.
А потім настав час евакуації загиблих і поранених. Коли з машини виймали тіло Сергія Сідлецького, я був поряд. Ламаний він був, переламаний. Я подробиці розповідати не буду. Уявіть собі просто — кумулятивний струмінь у груди. Його пробило наскрізь. Страшно. І ні грама крові, ні краплі крові не було. Ні краплі крові. Важко все це. Дивишся і не віриш, що ти розмовляв із ним — і от людини вже серед живих немає.
«За наказом нікого не посилали — на термінали їхали добровольцями»
— Кого героєм назвати? Кожен, хто тримав оборону Донецького аеропору, — герой. Це була робота команди. Це — ідея. Це — розуміння цілі, для чого все це робиться. За наказом нікого туди не посилали. Наказ, звичайно, оформлювали, але на термінали їхали добровольцями. Хто хотів відмовитися, міг відмовитися.
Частин і людей, які обороняли аеропорт за цей період, було дуже багато. Це була збірна солянка. У Пісках ми стояли разом із 93-ю бригадою. Вони розташовувалися в основному в приватних будинках. На подвір’ях зводили укріплення, рили окопи. Вони тримали передній край Пісок. Ми стояли метрів за 200—300 від їхніх позицій, тому все, що прилітало на них, долітало і до нас. Було таке, що разом відстрілювалися. Декілька разів сепаратисти намагалися штурмувати Піски з нашого боку, але нічого у них не виходило. Було декілька візитів сепарських ДРГ, але, знову ж таки, невдалих.
У нас на роту було три АГС. Один ми передали на ДАП, а двома працювали безпосередньо на прикриття самих Пісок. Розрахунками керував я, стріляв я. На той момент я дуже захопився роботою з АГС.
«На “Майку” лежала вся відповідальність, вона його “виїдала”»
— Як на мене, то оборона Донецького аеропорту у той час трималася на одній людині. Звати його Максим Миргородський, позивний «Майк». Він був на той момент майором ЗСУ, командир 1-го батальйону 79-ї бригади. Поруч були підполковники, полковники, але він ними командував і давав розпорядження. Ви знаєте, я приїжджав неодноразово на командний пункт, і мені, чесно кажучи, було шкода «Майка». На людині не просто лежала відповідальність — ця відповідальність його «виїдала». Він увесь пожовтів і висох, але чітко налагоджував взаємодію між підрозділами, підтримував зв’язок з артилерією і вищим командуванням. Я не знаю, хто б іще здужав цю роботу. До нього велика повага.
Велика повага до медиків, які там працювали: до Сергія Архангельського із позивним «Наркоз», до «Фелікса», який його замінив в аеропорту. Узагалі до всіх тих хлопців, які там були.
«Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеропорту»
— Сепаратистам було поставлене завдання: зламати опір захисників ДАП. Для них взяття Донецького аеропорту швидше мало символічне значення, в той час як для нас — стратегічне.
Там було знищено тисячі сепаратистів. За моїми спостереженнями, тільки-но вони отримували мало-мальськи значимі сили, їх одразу ж кидали в бій. Фактично це були лобові атаки.
Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеропорту. Для сепаратистів це було суцільне поле поразки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 32. Приємного читання.