От із мобілізованими — примусово мобілізованими людьми — стаються час від часу великі проблеми. І загалом це досить-таки велика проблема, бо ці люди не розуміють, для чого вони в армії.
Кадровий військовий розуміє, що це його робота. Доброволець знає, що це його місія. А мобілізований, той, хто навіть не думав іти на війну, не знає, для чого він там.
У мобілізованого в голові не складається картинка — пазл. Він не може зрозуміти, чому саме він конкретно з усього офісу, чи усього колективу, чи села має іти на війну. Він не може прийняти те, що він змушений воювати, коли всі інші продовжують звичне життя.
Чому його друзі-колеги займаються звичним життям і, можливо, навіть не згадують про війну? Хіба, може, у перервах між футболом, боксом ненароком подивляться новини: «О, убили сьогодні ще 10 чоловік. Ну, слава богу, що стільки, а не більше». Чому поряд із цим він мусить іти і щось там робити? Тому було б добре, щоб примусової мобілізації всіх підряд не було.
Така людина небезпечна і для себе, і для інших. Були моменти, коли деякі готові були зібрати всі речі і тікати чимдуж з аеропорту. Вони кричали: «Нас покинули! Нас розстріляють! Нас уб’ють!» Але куди тікати?! На «зльотку»?!
Вони все ж зрозуміли, що тікати небезпечно й шансів вижити мало. А всередині в такому стані вони нам теж були не потрібні. І ми поставили їх перед вибором: або ми їх починаємо фізично відстрілювати, тому що вони будуть вважатися дезертирами, якщо залишать приміщення, або вони продовжують оборонятися і принаймні хоча б будуть набивати ріжки. Подіяло.
Усе-таки всі вміння, які не доведені до автоматизму, виключаються в стресових і шокових ситуаціях. Там суцільна стресова і шокова ситуація, тому включаються вегетативні якісь й автоматичні речі.
Якщо людина має вольові якості, вона збереться й надолужить те, чого не вміє, а вольові якості в купі з вишколеними, підготовленими якостями дають уже хорошу бойову суміш.
У багатьох же ні вишколу, ні волі, і вони тоді починають сіяти паніку, хаос, влаштовують хаотичну стрільбу по так званих їжачках — просто стріляють у темряву. Їм починають ввижатися скрізь вороги. Люди в стресовій ситуації блокуються і можуть «шмаляти» куди попало, кидати гранати, ранити один одного.
Добре було б, якби влада і Генштаб почули нас і пішли на створення Української народної резервної армії. Ця армія й має складатися з добровольців, які проходять вишкіл на місцях і в разі потреби готові захищати країну.
Це буде свідомий вибір людей різних професій, які будуть витрачати кілька разів на рік час на вишколи, зібрання, будуть тримати себе у формі, людей, які точно знають про себе, що вони не зможуть сидіти вдома, якщо почнеться якась агресія. І це якраз та основа, яка має доповнювати кадрових військових і боронити Україну.
«Так, ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються», — боєць «Хортиця»
В’ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» обороняв Донецький аеропорт восени 2014 року у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він розповідає про те, як кіборги під обстрілами цілодобово тримали кругову оборону:
— В аеропорту я був двічі. Спочатку в жовтні в старому терміналі 10 днів, а потім у листопаді ще 10 днів — у новому.
Десь після Іловайського котла почалося загострення ситуації в аеропорту. Вони всі сили перекинули на аеропорт. І тоді у вересні аеропорт передали 79-й бригаді, зокрема 1-му батальйону.
Ми туди зайшли після 3-го полку кіровоградського спецназу, який ще в травні минулого року зачистив аеропорт. І вже потім, коли вони відбули свій термін і якраз почалося загострення, вони передали аеропорт нам.
Крім 79-ї бригади, аеропорт тримали 93-тя й 95-та бригади. Також іще був «Правий сектор», чиї бійці були і в Пісках, і терміналах аеропорту.
Аеропорт опинився в оточенні. І хоч це не було оточення в повному сенсі цього слова, це була «підкова», і зв’язок був лише через Піски. По цій невеличкій лінії — «дорозі життя» — нам постачали набої, провіант і воду.
Підвезення набоїв, провіанту, евакуація поранених і ротація — усе відбувалося вночі. Під прикриттям артилерії вночі підходили наші колони, так звані лєнточки. Це танк, декілька БМП і БТР. Переважно танк залишався неподалік і прикривав від можливого вогню. БТР під’їжджали на шаленій швидкості.
Часто спостерігав з даху нового термінала, як БТР влітає на швидкості 90 км/год. Потім швидко розвантажується і завантажується чи йде ротація. Усе відбувалося блискавично.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія мужності, братерства та самопожертви» автора Ірина Штогрін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви“ на сторінці 27. Приємного читання.