Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

А ще класно, коли ти їдеш у БТР (а я сидів прямо навпроти оптики) і ці вибухи, спалахи, усе ближче і ближче міни падають, і ти нічого не можеш зробити. Ти як оселедець затиснутий у банці. І тільки молишся. Повне таке смирення. Віддаєш себе на волю Бога.

Я розумію, що БТР їде туди-сюди, і водій каже: «Хлопці, я їду перший раз, я заблукав. Не знаю дороги». Я розумію, що ми крутимося по злітній смузі під обстрілом. Тут почалася паніка у декого, але нормально, виїхали.

Для мене бої за аеропорт — це щось незрозуміле. Потрібно було рухатися далі, використовувати оборону аеропорту для руху. Треба було вкопуватися під злітну смугу, треба було не сидіти.

От я приїхав наприкінці жовтня туди, а там немає жодних оборонних споруд. Усі сидять у підвалах, у будинках, визирають і чекають ротації. Укопуватися треба було, реально закріплятися. Якщо хотіли тримати аеропорт, то не сидіти треба було, а далі розширювати фланги, витісняти супротивника зі Спартака. А так — сиділи, сиділи й досиділися. Я розумію, що Порошенку все одно. Думаю, сім’ям тих, хто загинув, їхнім друзям не все одно. Мені теж.

Нам треба багато вчитися й тренуватися

— Після лікування я перейшов у 2-у роту і з ними далі воював у Пісках. Зараз я командир 3-ї роти. Тренуванням бійців приділяю дуже велике значення. Як помічник головного інструктора батальйону часто виступаю, коли є можливість і час.

Головний інструктор 5-го батальйону має великий військовий досвід. Ми вчимося елементарних речей. Чую від журналістів, які люблять додати пафосу, що 5-й батальйон — це спецназ «Правого сектору». А ми звичайна елементарна піхота. Ти іноді сидиш в окопі і відчуваєш себе солдатом Першої світової. От я в юності читав Ремарка, Юнгера, захоплювався такою літературою.

І те, що я там читав, я зараз переживаю. Артобстріл, пострибали всі в окопи, перечекали, пішов дощ, і все позаливало. Ми хочемо бути саме піхотою, і піхотою справжньою, навченою, а не просто напівп’яною зграйкою зі зброєю, яка вважає себе вояками. Щоб бути навіть простою піхотою, треба багато вчитися, багато тренуватися, багато знати й уміти.

Я от на війну пішов, бо вбили мого побратима, дуже близьку людину. У мене був контракт, працював каскадером в Італії, хороші гроші, гарне життя, чудова країна. Я просто відтягував цей момент. Я розумів, що рано чи пізно буду воювати, бо немає вибору. А коли побратима вбили, гроші, якісь там дрібниці, стали абсолютно не важливими. Треба їхати і все.

«Аеропорт утримувався ініціативою бійців, а не командування», — «Богема»

Андрій Шараскін, командир роти, а тепер речник ДУК ПС, із позивним «Богема», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він розповідає, за рахунок чого так довго вдавалося утримувати летовище, порівнює боє­здатність кадрових військових, добровольців та мобілізованих, а також висловлює своє бачення причин невдалих спроб деблокування кіборгів у січні 2015 року:

— Я був у Донецькому аеропорту в жовтні кілька тижнів, а потім кілька разів іще заходили на допомогу.

Уперше я туди заїхав на такому броньованому мікроавтобусі. Волонтери нам переслали такий ніби звичайний мікроавтобус, але додатково броньований. От я потрапив туди на цьому мікроавтобусі ще з одним своїм побратимом, з другом «Фазаном», і з оператором та режисером Леонідом Кантером, який рвався зняти хоч щось в аеропорту. Я кажу: «Добре». Там на той час уже були мої хлопці, які пішли добровольцями, в обхід мого наказу. Вони пішли, і ми не могли їх там залишити. І наступного дня ми якраз вночі проїхали туди на цьому бронебусику. Мій підрозділ, у який увійшли «Фазан», «Браконьєр», «Дощ», «Дєрзкий».

Андрій Шараскін, ротний ПС із позивним «Богема»

Це основна група, яка в той час у жовтні виходила, висовувалася, робила всі зачистки, розвідки і все інше. «Дєрзкий» потім знову на повноцінну ротацію заходив з 90-ю бригадою, тому що його вже підвищили і він офіційно керував обороною зсередини нового термінала й іншими підрозділами як «старожил». А «Дєрзкому», щоб ви розуміли, 26 чи 27 років.

Ці хлопці, і «Фазан», «Браконьєр», вони весь час у зоні бойових дій. Вони теж командири вже своїх підрозділів. Це люди тепер з дуже великим, неймовірним досвідом. Вони з різних регіонів України — із Західної України, з Києва, з Кривого Рогу. І у нас ніколи не було проблем з мовою. Це штучні політичні спекуляції з російською та українською мовами.

Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту»

— Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту». Я абсолютно нормально ставлюся до цього терміну. Тим паче що частина бійців уже стали справді кіборгами, тому що в них імпланти і залізні пластини, які їм після операцій поставили. Так що це точно вже кіборги.

Новий термінал з повітря. Кадр з відео, знятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року

Тут інший оцей парадокс і ця формула: «Люди вистояли, не вистояв бетон». У нас усе, що відбувається на лінії прямого бойового зіткнення, у тому числі і в Донецькому аеропорту, замикалося на рівні особистої ініціативи бійців і командирів, які були там безпосередньо. І більше це, здається, не стосувалося нікого, маю на увазі — з армійського керівництва.

Тому що проводити оборону таким чином, особливо як вона доходила уже по своїй синусоїді якраз у нижню точку, так проводити оборону не можна було. Усі говорили про необхідність активної оборони; для того щоб утримувати термінали, потрібно було розширяти свою зону впливу, зачищати найближчу територію, і тоді можна було її тримати, не допускаючи такого прямого контакту і зіткнення. Цього не робилося. Це саботувалося.

А останні події, ви пам’ятаєте, коли навіть і боєприпаси уже не довозилися, а через контрольно-пропускний пункт терористів проводили хлопців, тобто це вже пішов просто фарс.