Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Тож у певному сенсі битва за Донецький аеропорт створила один міф — про українських військових-кіборгів — і спростувала інший — про ефективність у бою доморощених сепаратистів.

Поворотним моментом в українському конфлікті була «перемога» сепаратистів у Дебальцеві. Аналіз, що є у відкритому доступі (ідеться про звіт International Crisis Group за 1 квітня 2015 року), свідчить, що вирішальним фактором у капітуляції України в Дебальцевому була російська участь. На мою думку, недоречною є бравада ватажків сепаратистів після підписання «Мінська-2», бо це вже було занадто для президента Росії Володимира Путіна. Заяви з натяками на подальше захоплення територій, які робив лідер угруповання ДНР Олександр Захарченко, лише посилили віру Путіна в те, що вже досить. Це пояснює, чому, попри спорадичні бої біля лінії фронту вже після підписання «Мінська-2», в українському конфлікті більше не було такого рівня протистояння, який спостерігали у січні—лютому 2015 року.

Крім того, у багатьох складається враження, що після Дебальцевого й підписання «Мінська-2» Путін досягнув, образно кажучи, кінця гри. Будь-яка перспектива «республік» приєднатися до Росії зараз виглядає не більше ніж фантазія найзавзятіших сепаратистів. Замість цього тепер майже очевидно, що «республіки» залишаться в майбутньому такою собі скалкою в боці єдиної України.

За відсутності масштабних наступів з лютого 2015 року на Донбасі більше не існує конфлікту. Замість конфлікту є дипломатична криза, приправлена ситуативними боями. За таких умов конфлікт перетворився на питання, ізольоване всередині України, замість того щоб бути міжнародною кризою, що спричиняє виклики для ідеалів суверенітету. Адже рішучість Заходу у вигляді публічних заяв про демократичні цінності знизилася за час дії «Мінська-2».

Нарешті, членство в НАТО є не більше ніж просто прагненням на цей момент. Попри опис довготривалого шляху назустріч членству в НАТО в оновленій військовій доктрині за 2 вересня 2015 року, Україна не приєднається до НАТО у близькій перспективі. Не лише тому, що членство України в НАТО може провокувати Росію й спричинити побоювання, що Росія збільшить військову підтримку сепаратистів, але також створить додаткову напругу у співпраці з Росією з питань Сирії та Ірану. Простіше кажучи, членство України в НАТО пропонує Заходу дуже мало вигоди і не варте клопоту. Побачимо, як це змінюватиметься в майбутньому, але поки Захід не продемонстрував ніякої мотивації для того, щоб змінити свою думку.

Дивлячись об’єктивно на український конфлікт, можна сказати, що всі сторони, крім України, цілком щасливі залишатися там, де вони є зараз. Росії гарантована хронічна дестабілізація в Україні, сепаратисти задоволені, що «Мінськ-2» продовжує визнавати їхнє існування, Захід задоволений, що «перемир’я» триває. Усе це — у час, коли Україна «застрягла» у тому, щоб якось впоратися з внутрішнім і зовнішнім тиском.

Ігор Козак

Ігор Козак, незалежний військовий експерт, офіцер Збройних сил Канади у відставці, колишній військовослужбовець структур НАТО, був в Афганістані, в Іраку, колишній Югославії, займався військово-дипломатичною роботою на Кавказі:

— Донецький аеропорт був потрібний сепаратистам, щоб розвивати наступ на інші області України. Їм треба було від чогось відштовхуватись, від якоїсь бази, їм треба кудись саджати свої літаки. Донецький аеропорт для них мав значення як стратегічний об’єкт з військової точки зору.

Коли бойовики хотіли захопити аеропорт, вони думали, що їм вдасться це зробити легко і швидко. У сепаратистів було відчуття переваги, бо вони думали, що все пройде, як у Криму. Тож коли українці організували в терміналах аеропорту потужний опір, це змінило уявлення бойовиків про те, з ким вони мають справу.

Оборона аеропорту затягнулася на довгі місяці, і супротивників України дуже турбувало, що бойовики при повній підтримці Росії, при новітньому озброєнні й необмеженій кількості боєприпасів не можуть вибити звідти якусь групку добровольців, більшість з яких у минулому взагалі не мали жодного стосунку до військової справи й не були спеціально треновані.

Цей морально-психологічний вплив затятої оборони Донецького аеропорту є набагато важливішим, аніж військовий.

У Донецькому аеропорту українці показали, що вони хочуть і можуть боронити свою землю. Я думаю, це дало великий поштовх для добровольчих батальйонів і для Збройних сил України. Це також вплинуло на «Путіна і компанію». Якщо на початку кампанії проти України в Кремлі були переконані, що зможуть забрати Донбас так само легко, як забрали Крим, і піти далі, то оборона Донецького аеропорту показала, що цього не буде. Вони отримали шалений спротив. Я гадаю, що аеропорт, у принципі, був головною причиною, чому в них це не вийшло. Український народ у тому місці зупинив Путіна.

На Заході, коли Крим віддали без жодного пострілу, це викликало негативний резонанс. Мовляв, якщо українці не хочуть боротися за своє, то який сенс їм допомагати?

Ви звертаєтесь по допомогу до світу, ви хочете військової й фінансової допомоги, ви хочете, щоб ми накладали санкції й робили якісь інші кроки, і в той же час не готові боронити свою землю самі, тим більше що у вас є озброєння.

Україна до початку цього конфлікту входила у десятку найбільших експортерів зброї у світі. І хоч не йдеться про новітні високоточні технології, але в цілому Україна не була цілковито беззахисною. Тому резонанс від такої здачі Криму був дуже негативним.

Коли ми лобіювали на Заході питання допомоги Україні, нас завжди питали — а чи готова Україна себе боронити? Якщо ми дамо зброю, де гарантія, що вона не потрапить до рук ворога?

І от, коли почався потужний спротив на сході України, коли захисники Донецького аеропорту щодня відбивали атаки, думаю, це стало тим сигналом, що голос України варто почути. Усі побачили, що Україна має націю, яка може оборонятися від російської агресії, незважаючи на те, збирається Захід надавати підтримку чи ні.

Це був позитивний сигнал і принципова позиція. Тільки на таких принципових позиціях можна далі будувати стратегію міжнародної підтримки України.

Я можу сказати, як колишній військовий НАТО, що західні військові — надзвичайно професійні військові, які були в багатьох гарячих точках, — напевно, не змогли б працювати в таких умовах, у яких перебували Збройні сили України, — без підтримки, без належного забезпечення, без високоточної зброї.