Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Кадрових російських солдатів ховають в окремих приміщеннях та намагаються не випускати в місто.

Складно сказати, яке співвідношення місцевих і приїжджих у бойовиків, але місцевих там багато. Іде війна, люди гинуть, роботи немає. Багато хто йде в ряди бойовиків заради харчування, але я впевнений, що головною ударною силою є російські військові — або діючі, або у відставці.

Коли був у Донецьку, я бачив, як вулицями їздять РСЗВ «Смерч», колони САУ, новітніх танків. Усі танкісти були в однаковому новому камуфляжі.

Коли я сидів у кабінеті Захарченка, там разом із нами було три людини — усі в однаковій російській формі «горка» без знаків розрізнення. Поводили вони себе як господарі, були без військової екіпіровки, яку не знімають бойовики. Пізніше я впізнав одного з тих господарів — це був російський генерал Олексій Завізьон.

Захарченко — звичайний бандит. Багато людей на Донбасі стикаються із криміналом з дитинства. Але із Захарченком, я вважаю, можна було хоч якось домовлятися. Він відкрито говорив про свої цілі, визнавав, що фактично контролюється Москвою.

На відміну від луганських ватажків, він контролював усі збройні формування на своїй території й намагався стати там диктатором. Сам він розказував, що в Москві його називають Олександром Непокірним.

Я не бачу сенсу в загибелі людей під час перемир’я — ми маємо або наступати, або припиняти бойові дії й якось домовлятися.

Ігор Романенко

Ігор Романенко, генерал-лейтенант запасу, професор, заступник начальника генерального штабу ЗСУ (2006—2010):

— Оборона Донецького аеропорту розпочалася з бою місцевого тактичного значення, а переросла в епічну битву, яка завдяки мужності оборонців набула особливого значення й символізму для всіх українців.

Сам по собі аеропорт був важливим стратегічним об’єктом як засіб швидкого постачання зброї, живої сили та ресурсів для так званої ДНР, а отже, і забезпечення стратегічних завдань з розширення зони сепартизму. А те, що аеропорт розташований практично впритул до Донецька, надавало обороні ще й великого віськовополітичного значення.

Під час боїв за аеропорт з обох сторін застосувалися нові практичні підходи й зразки зброї. Аеропорт атакували не лише сепартисти й бандити різних сортів і калібрів, у боях безпосередньо брав участь спецназ збройних сил Російської Федерації. Елітний підрозділ хотів отримати досвід ведення бойових дій у надскладних умовах.

З українського боку воювали десантники, представники інших підрозділів різних бригад ЗСУ, а також представники «Правого сектору» та батальйону ОУН.

Оцінюючи ефективність оборони, я хочу нагадати, що, за одінією з версій, саме супротивник назвав захисників аеропорту кіборгами, оскільки, на думку сепартистів, звичайні люди в тих умовах так діяти не могли.

Доказом того, що особливу увагу боям за Донецький аеропорт приділяв і Путін, є те, що керівництво сепаратистського угруповання і керівники російських регулярних частин неодноразово доповідали головнокомандувачу ЗС РФ, що аеропорт взяли, хоча аеропорт стояв і українські воїни продовжували тримати оборону.

Усі 242 дні оборони Донецького аеропорту виявилися нищівним ударом по одній з основних тез інформаційної війни щодо фактичної відсутності в Україні боєздатної армії.

Апологети агресора Росії та їхніх сателітів бойовиків-сепартистів на всіх можливих інформаційних рівнях тиражували тезу, що «недодержава Україна не має армії й не може захищатися». Захисники Донецького аеропорту довели протилежне.

Тому значення боїв навколо Донецького аеропорту для підйому бойового духу української армії та консолідації українського суспільства проти агресора колосальне.

Подвиг оборонців Донецького аеропорту, безперечно, увійшов в історію України як надзвичайного значення державотворчий момент. Це те, про що пам’ятатимуть, те, про що розповідатимуть.

Віктор Ягун