Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Захист аеропорту дуже вплинув на морально-психологічний стан усієї української армії, усіх військових, не тільки тих, які перебували в зоні бойових дій і вели війну, а на усіх, де б вони не були — у штабі, на заході чи на півдні країни. Кожен із цих військових отримав меседж, що Україна є й буде боротися, і кожен має докласти зусиль, щоб закріпити цю ідею, щоб унеможливити іншу думку.

Оборона Донецького аеропорту — це віха у створенні українського війська, і я гадаю, що вона увійде в історію і в українські підручники. А це дуже важлива складова базового сприйняття потреби бути готовим захищати країну, зокрема й зі зброєю в руках.

Адже одна з проблем української армії — це те, що її фактично весь час роззброювали й не приділяли їй належної уваги. Українським військовим нав’язувався пацифізм, його постійно насаджали російські спецслужби, фахівці й дипломати. Пам’ятаю, як колишній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін казав, що Чорноморський флот Росії боронить українські південні кордони, і багато хто з наших чиновників і військових чинів із цією тезою погоджувався. А таких заяв були тисячі.

Це дуже вагома причина того, що Україна зазнала атаки від східного сусіда й отримала війну. Реальність, на жаль, досі така, що дієвим запобіжником проти війни є демонстрація постійної готовності дати відсіч.

Оборонці Донецького аеропорту знищили думку, що Україна може програти війну з Росією. З’явилося переконання, що бойовий дух й усвідомлення справедливості оборони своєї землі може чинити спротив технологічно й організаційно сильнішому противнику. Той факт, що Росія має технологічні переваги, краще озброєння і тримає на кордонах регулярні війська, які можуть втрутитися, — усе це вже не міняє ситуації.

Завдяки 242 дням оборони Донецького аеропорту Україна довела російському Генштабу, що нахрапом, навіть за рахунок того 40-тисячного війська, яке Росія створила на Донбасі зі своїх підрозділів, найманців із певним залученням місцевих жителів, нічого кардинального зробити не може.

Тож Росія взяла курс на переговори, тиск на Захід і внутрішню дестабілізацію ситуації в Україні, на політично-дипломатичне розв’язання цього конфлікту.

Для України дуже важливо протягом декількох років створити професійну армію й забезпечити її здатність вести безконтактну війну, тобто війну покоління «4+» або навіть «5». Це потребує колосальних грошей, політичної волі й консолідації зусиль усього суспільства, але іншого шляху захиститися від Росії немає.

Цілком очевидно, що військова сила й вага Росії спонукають європейських політиків загравати з Путіним. Це виразно проявляється в ході переговорів, і в «нормандському форматі» також. Та й те, що Путін виступав з трибуни ООН, свідчить, що можливостей його блокувати немає й фактично антипутінської коаліції ще не створено.

Однак Захід побачив, що українське військо здатне боротися, чинити спротив навіть у таких умовах, де відступають вишколені й оснащені професіонали. І це теж вплинуло на тональність переговорів щодо України.

Те, що відбулося під час Мінських переговорів, — таке «мистецтво можливого», і в тому форматі, який існував, досягти чогось більшого навряд чи можна було. Хоча якби українська сторона наполягала, щоб учасниками таких перемовин були Сполучені Штати, можливо, результати були б іншими.

Головна проблема для України — це те, що західні і, особливо, європейські лідери очікують більших компромісів з боку України.

І тому кожного разу за результатами переговорів Україна отримує більш ризиковану позицію, аніж Росія, у відносинах із Заходом.

Переговори важливі, але це лише переговори. Ми маємо пам’ятати історію. Наприклад, Брестський мир. Домовилися до одного, а потім ці позиції змінилися завдяки військовій силі.

«Головне для України зараз — розбудувати армію»

Головне для України зараз — розбудувати армію. Не займатися створенням 300-тисячного війська радянського зразка, а швидко створити нову армію, яка за чисельністю в невоєнний час мала б не більше 150 тисяч, але ця чисельність підтримувалася б потужними стратегічними системами: невелике, але професійне військо з дуже потужними оборонними системами.

Зрозуміло, що під час війни Україна змушена мати 280 тисяч, як звітував Міністр оборони. Однак, якщо вдасться конфлікт заморозити, треба дуже швидко піти шляхом створення професійного війська. На це треба чотири-п’ять років. Це розуміння є в Президента Порошенка. Необхідний чіткий меседж суспільству, що Україна піде курсом професійного війська.

І тут оборона Донецького аеропорту висвітила цей надзвичайний дисбаланс. Захисники аеропорту вели бої, тримали оборону, як висококласні професіонали, але держава їх забезпечувала не як професіоналів. Цей дисбаланс між здатністю українців ефективно воювати і поганим забезпеченням треба швидко подолати.

Якщо усі ці процеси, спусковим механізмом для яких послужила оборона Донецького аеропорту, будуть розвиватися далі, то наростатиме консолідація західного суспільства в боротьбі з Путіним, спротив усередині російського суспільства, і врешті-решт Путін зникне з російської влади. Але це тільки за умови, що Україна затято оборонятиметься, Захід триматиме санкції й сформує консолідовану позицію.

Путін це теж розуміє, тому головним завданням ставить підірвати довіру суспільства до влади, щоб спробувати привести через вибори своїх людей. Він сподівається через дестабілізацію ситуації в Україні збільшити шанси для проросійських сил, «окопатися» в українській владі й у такий спосіб протидіяти розбудові армії й зміцненню патріотизму.