Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Як підірвали цей другий поверх? Сказали, що хочуть забрати поранених та загиблих, наше командування дало дозвіл. Забираючи загиблих, бойовики заклали вибухівку та підірвали поверх.

Якщо не наша контроперація, ми могли б втратити і Курахове, і Червоноармійськ — бойовики підтягнули значні сили. Ми навіть зафіксували використання противником літаків — над Донецьком ми бачили два реверсних сліди, — вони йшли на нас, потім розвернулися та полетіли. Також у нас є відео­зйомка, як по Путилівському лісу стріляє ударний безпілотник противника. Це було в січні—лютому.

Мобільні телефони є в усіх. Припустимо, я планую операцію, а потім дзвоню додому: «Мамо, ми завтра йдемо о шостій годині атакувати Піски, але ти не переживай, два дивізіони артилерії вже стоять, вони нас прикриють».

До Донецка 1,5 км, усі телефони прослуховуються. Зливів через нерозумне поводження було багато.

«Росіянам вдалося взяти термінал лише завдяки тактиці “спаленої землі”»

— Старий термінал штурмували професіонали: працювали злагоджено, двійками. Стріляли в падінні, стріляли на звук, усі із засобами зв’язку. Це російські специ були, не місцеві. Через двері навіть не йшли — підривали стіну, потім всередину пару залпів з реактивного вогнемета «Шмель», що дає об’ємний вибух. Потім повторювали цю схему, скільки було потрібно. Таким чином і захопили старий термінал, і, щоб не втрачати людей, командування наказало його залишити.

Росіянам тоді сильно дісталося: за добу втратили 29 спецпризначенців, при тому що всього за історію підрозділу в них сім «двохсотих» було. І артилерію російську ми чули — слухали їхні переговори в ефірі, військова поліція була також із росіян.

Коли з російськими військовими спілкуєшся, вони й самі не розуміють, навіщо обороняють маріонеткову державу. Але наказ є наказ, вони ж військові.

Звісно, якщо б рішення про відхід прийняли раніше на тиждень, усе було б інакше — і людей би не завалило, і Кузьміних зі своїм підрозділом у полон не потрапив. Але, як то кажуть, заднім розумом усі розумні.

Загалом моя 93-тя бригада втратила 198 бійців, з яких 128 загинуло в Іловайську. Іще 70 людей загинули в період з 3 січня по 21 квітня 2015 року — і в аеропорту, і під час виконання інших бойових завдань.

Найбільший подвиг робить звичайний солдат, який виконував накази та втілював плани командування в життя. Я також страждав морально і був під обстрілом. Але найбільший тягар виносить солдат.

Михайло Щербина

Михайло Щербина, начальник відділу впровадження служби в резерві мобілізаційного управління Генерального штабу ЗСУ, входив до складу Центру з припинення вогню на Донбасі:

— Я виконував завдання в складі об’єднаного Центру з координації припинення вогню. Його було створено генеральними штабами Збройних сил України та Збройних сил Російської Федерації, але також туди входили по дві особи від так званих ДНР—ЛНР. Ми їх називали «ОРДО» та «ОРЛО» — окремі райони Донецької та Луганської областей. Жоден з них не був самостійним, один навіть пізніше втік до Харкова та виступив із заявою, що більше не хоче захищати ДНР.

Головне завдання Центру — координація та виконання Мінських угод, які були підписані ще у вересні. По-перше — припинити вогонь, по-друге — відвести важку техніку, а по-третє вже — робити подальші кроки з реалізації домовленостей.

Я перебував у зоні АТО взимку 2014—2015 років. Під керівництвом генерал-лейтенанта Володимира Аскарова ми досягли припинення вогню з 9 грудня 2015 року. Інтенсивність обстрілів зменшилася в три-чотири рази. Якщо раніше було 100—120 обстрілів на добу, то після 9 грудня — близько 30, а в деякі дні і зовсім не було. Змінилася також і техніка, з якої стріляли: до 9 грудня це була артилерія й ракетні системи залпового вогню.

Утім, головною проблемою залишався район Донецького аеропорту. Мирні домовленості Росії не потрібні, поки вона не зробить Україну своїм сателітом, сподіватися на мир марно. А для бойовиків Донецький аеропорт залишався як кістка в горлі — вони неодноразово намагалися взяти його штурмом. Вони там нічого не досягали, але бої продовжувалися, тому що їм потрібно було демонструвати «досягнення».

Бої за аеропорт були для бойовиків елементом пропаганди. Їх легко зупиняли російські генерали. Якщо команду припинити вогонь бойовикам давав російський генерал, за 5—10 хвилин усе припинялося. Це виглядало як якась гра. Але, коли вони дійсно йшли в атаку, люди гинули сотнями, їхні втрати були в десятки, якщо не в сотні разів більшими.

«Для сепаратистів це був чисто пропагандистський хід»

Для сепаратистів це був чисто пропагандистський хід: без постійних бойових дій утримувати під своїм контролем армію, особливо таку недисципліновану, як у них, неможливо. Якщо армія не воює 10 днів, моральний дух починає падати. Тому в аеропорту нам і не вдалося зупинити повністю вогонь. Їм постійно потрібно місце, де воювати. Спочатку аеропорт, потім Широкине, Мар’їнка і т. д.