Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Самі бойовики неодноразово заявляли, що за Мінськими угодами аеропорт мав бути під їхнім контролем. Я точно сказати не можу, але, мабуть, це дійсно було так. Я пам’ятаю, що в нашому центрі були розмови, що, якщо противник залишить території, які захопив після перших Мінських угод, українська армія може відступити від Донецького аеропорту. Але це були просто розмови, дискусії між офіцерами.

Якщо б не було політичної уваги, аеропорт би не мав такого резонансу.

Стратегічної ролі термінали не мають, навіть якщо б ми там планували наступати. І бойовики, захопивши їх, також нічого не досягли — наша артилерія продовжує утримувати позиції в Пісках, Водяному та інших населених пунктах.

У Донецькому аеропорту ми користувалися БПЛА (безпілотний літальний апарат. — Ред.) іще радянської розробки — «Стрижами» та «Рейсами». Вони схожі на винищувачі, тому нас кілька разів звинувачували у використанні артилерії.

«Утримувати аеропорт далі можна було, лише розширивши плацдарм»

— Версія про те, що аеропорт утримували, щоб не допустити посадки військових літаків, є надуманою. По-перше, навіщо це потрібно, якщо противник контролює кілька сотень кілометрів кордону? По-друге, смуга за необхідності ремонтується за два-три тижні, по-третє, військові літаки можна посадити в набагато гірших умовах. Ну і, нарешті, ми ж прострілюємо цю територію.

Аеропорт мав політичне значення, та й самі захисники не хотіли звідти йти. Бійці продовжували утримувати його навіть після того, як впала вежа та захопили частину термінала. Узагалі, ми мало говоримо про тих, хто утримував термінал в останні дні.

Захарченко особисто говорив мені, що останні українські бійці, яких завалило вибухом, не здалися в полон та підірвали себе, коли закінчилися набої.

З військової точки зору плацдарм захоплюється для розширення та наступу, його не можна утримувати безкінечно. Противник підтягував та підтягував сили, і нам довелося піти. Якщо би ми хотіли його утримувати і далі, нам треба було просуватися далі, фактично всередину міста. А така поведінка не відповідає Мінським домовленостям.

У січні українські війська прорвалися в Донецьк, дійшли до Путилівського мосту. Можу припустити, що таким чином ми намагалися зрозуміти, чи можливо розширення території, яку ми утримуємо в аеропорту. Утім, я не брав участі в плануванні цих операцій і не можу бути впевнений.

Я хотів би згадати про підрозділ повітряних сил, який перебував у колишньому командному пункті зенітно-ракетного полку між Авдіївкою та Опитним. Це зведений підрозділ повітряних військ, серед яких є й офіцери штабу командування, але під час оборони аеропорту вони виконували бойові завдання звичайного мотострілкового підрозділу. Також вони допомагали підірвати злітно-посадкову смугу. Крім того, саме в цьому підрозділі перебував начальник генерального штабу Віктор Муженко, коли брав участь в обороні аеропорту.

Я думаю, що під час тих подій багато хто почав розуміти, що відбувається насправді. Наприклад, у складі російської групи Центру припинення вогню був полковник, який виконував обов’язки начальника оперативного відділу. Під час наших бесід він визнав, що Росія агресор, що його власна країна не мала права так себе поводити. І це людина, яка тричі була в Чечні. Він говорив: «Я солдат, я маю наказ». А ми йому: «Та, звісно, солдат, але пам’ятай про Нюрнберг, а у вас буде Гаага».

Пізніше росіяни почали за ним стежити, щоб він не передав нам ніякої секретної інформації. Але до цього, звісно, не дійшло.

Утім, були й інші офіцери. Наприклад, у донецькому відділі нашого Центру був такий собі полковник Козлов — він узагалі майже не був на території Центру, тому що постійно перебував у штабі супротивника.

Дуже багато говорили про так звані ганебні ротації через блокпост бойовиків, але треба пам’ятати, що в плануванні цих ротацій брали участь командири підрозділів, які захищали Донецький аеропорт, і їхні вимоги були враховані.

Було два варіанти — або втрачати людей та техніку під вогнем під час кожної ротації, або проходити через їхні блокпости. Наш центр з 9 грудня намагався припинити там вогонь, тому другий варіант був кращим.

Звісно, були неприємні моменти, зокрема з обшуками, коли наші бійці намагалися провезти більше боєкомплектів, ніж домовлялися, чи додаткову зброю. Це при тому, що, за моєю інформацією, там вистачало боєприпасів.

Усього через блокпост бойовиків ми проходили тричі — востаннє 6 січня. Того дня ніяких обшуків уже не було, лише зовнішній огляд. Там також були люди, які розуміли, що таке офіцерська честь. Наприклад, заступник начальника Донецької поліції на прізвище Шпігель. Я з ним доволі довго спілкувався, він висловлював думки, що треба припиняти війну, що Донецьк має бути в складі України, що потрібно шукати компроміс. Чув, що пізніше його заарештували.

Серед бойовиків багато місцевих, але Росія надає їм величезну кількість техніки, а командують Захарченко й російські генерали.

Узагалі, з того боку воювали різні підрозділи — є цілком сформовані з людей, які воюють для свого задоволення, наприклад батальйон «Восток», а є і «Спарта», де люди простіші й можна побачити місцевих. Серед бойовиків дуже багато людей, яким просто мозок одурманили, у тому числі з Росії багато таких приїхало, зокрема серед донецької поліції такі є.