Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Припустимо, ватажок кожної з цих банд отримував 100 тисяч гривень за штурм: чим більше в нього загине, тим краще — на меншу кількість людей гроші ділити.

Постійно були ситуації, коли я пропонував після атаки, щоб вони забрали своїх загиблих, а мені відповідали: моїх там немає. Тому, коли зараз знаходять загиблих, по 10—15 тіл під завалами, я знаю, що це не мої бійці, а їхні.

Іноді вони навіть на своїх відео говорять, що українці спеціально своїх загиблих у російську форму одягають та залишають.

Головні втрати в них були в монастирі, у готелі, на Путилівському шляхопроводі. Артилерія знищувала цілі підрозділи. Біля Ясинуватої чи шахти Дутовка вони своїх людей навіть не ховали — просто скидали десь.

Петро Порошенко вручає полковнику Олегу Мікацу орден Богдана Хмельницького III ступеня (Указ Президента України № 167/2015 від 23 березня 2015 року)

«Без артилерії по периметру аеропорт би не втримали»

— Важливо пам’ятати, що оборона аеропорту — це не лише люди в терміналах та на вежі. Це й солдати в населених пунктах, які формують периметр об’єкта, — Піски, Водяне, Опитне, Авдіївка. Це й артилерія, яка стояла в інших місцях, але за запитами бійців працювала по бойовиках, які йшли в атаку. Спочатку в самому аеропорту також тримали танки та БТР, але пізніше бойовики їх почали спалювати.

Якщо б не артилерія, утримати аеропорт було б неможливо. Капітальними будівлями були лише старі будівлі готелю та вежі керування польотами, усе інше прошивалося вогнем наскрізь.

У самому терміналі перебувала лише посилена рота — більше людей там не було де ховати, не було де відпочивати.

Обороняти аеропорт не можна було й без підвезення боєприпасів, харчів та води — за це відповідав підрозділ 93-ї бригади під командуванням бійця із позивним «Адам».

«Миротворча операція в Іраку порівняно із АТО — курорт»

— Під час оборони довелося дуже швидко вчитися воювати сучасними методами. Наприклад, тепловізорів у нас в армії взагалі не було, лише прилади нічного бачення. З’явилися також нові засоби зв’язку, безпілотні літальні апарати.

До нас регулярно приїжджали групи «Армії SOS» та «Аеророзвідки» — вони нам цілі показували, ми по них відпрацьовували.

Артилеристи вперше почали користатися планшетами — командир артилерії вперше побачив, куди його батареї влучають, та міг коригувати прицілювання.

Дуже важливими в цій справі були панівні висоти, які ми утримували, — термінал та вежа управління польотами. Також завдяки волонтерам у нас з’явилося багато тепловізорів та нічних прицілів.

Коли до аеропорту зайшли десантники, нам почали активно допомагати Юрій Бірюков та Тетяна Ричкова. Вони вперше привезли камери, щоб спостерігачу не треба було постійно сидіти на позиції: камеру поставив, увімкнув і стежиш за сектором.

Площа терміналів колосальна — туди проникали диверсійні групи, вони могли пройти через коридори чи підвали, які ми не контролювали, заритися в сміття та сидіти так скільки потрібно. Але це вже було ближче до кінця оборони — спочатку їх на підході розстрілювали.

Ми утримували аеропорт із мінімальними втратами, там бойовиків можна було просто відстрілювати. Якщо б не цей об’єкт, їхні сили розтягнулися б по всьому фронту. Коли аеропорт як об’єкт утримання зник, майже одразу виникли Широкине, Маріуполь, потім Мар’їнка, Авдіївка, Верхній Торез та ін.

Я брав участь у миротворчих місіях в Іраку — це був п’ятизірковий курорт порівняно з нашою війною.

«Не всіх захисників треба називати кіборгами»

— В аеропорту одразу було зрозуміло, хто на що спроможний. Ті, кого в мирний час вважали найкращими солдатами, часто воювали дуже погано. А ті, кого зазвичай називали кіпішними, могли і людей організувати, і не боялися.